Кобзу перейняв від Вересая
«Чужого навчайтесь, і свого не цурайтесь». Ці Шевченкові слова – духовний заповіт для Василя Буяновського, який зберігає для наступних поколінь спадщину наших предків. Він сучасний кобзар та майстер музичних інструментів.
Перед початком нашої розмови пан Василь заграв на кобзі, яку змайстрував власноруч.
– Інструмент, на якому я щойно грав, виготовив за зразком кобзи Остапа Вересая. Працював над ним тринадцять років. Кобза має багато варіантів. Спочатку мала дві струни, потім – три, а згодом – вісім.
– Як так сталося, що ви, людина з технічною освітою, зацікавилися фольклором?
– Якось йшов повз Андріївську церкву і почув спів Миколи Будника. Слова тієї пісні мені так запали в душу, що відтоді, з 1989 року, став його учнем. Він показав мені техніку гри на старосвітській бандурі. Я просто закохався в інструмент. Тоді почав виконувати стрілецькі пісні, колядки. Люблю пісню з репертуару кобзаря Євгена Адамцевича:
«Було колись – татарва,
турки і поляки,
Руйнували Україну,
як тії собаки.
Тепер галіфе –
кривії коліна,
Ой, так, та й не так –
Україна гине...
Оце ж тобі, Україно,
такая заплата,
Що годуєш дармоїда,
червоного ката».
У 50-х роках Адамцевич у місті Ромнах Сумської області грав на базарі. Звідти його проганяла міліція. Він ішов на людський гомін і співав. Інколи старця вивозили в поле, далеко від нього закидаючи бандуру. Кобзар навпомацки шукав інструмент і грав. Адамцевич вважається одним із найталановитіших народних співців ХХ століття.
У той час, коли руйнувалися церкви, деморалізувалося суспільство, кобзарі виконували духовні твори і співали пісні на слова сучасних поетів, пробуджуючи в українців відчуття гідності.
– А в чому місія кобзаря в наші дні?
– Місія ненав’язливої просвіти. Передусім молодим українцям, а потім уже іноземцям потрібно донести неспотворений образ українського минулого – інтелігентного, освіченого, високодуховного.