Народилася з піснею
Ім’я української естрадної співачки, заслуженої артистки України Оксани Пекун упродовж багатьох років не сходить із нашого пісенного Олімпу, а втриматися нині на ньому – ой як непросто. Тільки її це не лякає, адже вона – сильна, вольова жінка і водночас весела, добра, довірлива, власне такою її виховала сцена: концерти, численні пісенні конкурси та фестивалі, у яких брала участь і неодноразово виходила переможницею. Пробою пісенною для неї був фестиваль «Червона рута-91», трохи пізніше стала дипломанткою конкурсу імені Володимира Івасюка, лауреаткою I премії на «Романсах Славутича», дипломанткою «Слов’янського базару-95» – усіх перемог не перелічити. Та найголовніше те, що Оксана Пекун має чимало своїх шанувальників, фанів, уболівальників. Сьогодні вона – гість «Вечірки», спілкуємося з нею за чашкою духмяного чаю.
Через терни – до своєї зірки
– Пані Оксано, слухаючи вас, ловлю себе на думці: ця жінка народилася з піснею. А що підштовхнуло вас обрати пісню своєю професією, своїм хлібом насущним?
– Так, Господь Бог поклав у мою колиску пісню, за що я Йому щомиті дякую. А мама вигойдала з мене співучу донечку, яка все дитинство і юність провела на сцені: шкі-льній, обласній, всеукраїнській. А спонукав мене стати артисткою фільм «Жінка, яка співає» з головною героїнею Аллою Пугачовою. Я знала увесь її репертуар. Найбільше приваблювала в ній жіноча мужність, адже вона вистраждала кожну пісню і, зрештою, свій шлях до слави та визнання. Тож вирішила і собі йти через терни до своєї зірки.
– Не будемо про терни, а поговорімо більше про пісню. Яке ваше амплуа нині на українській естраді?
– Лірична співачка. У моєму репертуарі домінують веселі, життєрадісні пісні. Хоча на початку творчого шляху були й сумні, тужливі й навіть публіцистичні, благальні – я зверталася до Бога захистити нашу природу і життя людей від чорнобильського лиха, молила українців жити у мирі та злагоді, розбудовувати свою державу і не забувати, якого ми роду-племені. Наприклад, пісня «Не залишай мене» – це крик жіночої зболеної душі, мій душевний неспокій, моє стремління до щастя.
– Едуард Ханок якось сказав, що артисти на сцені живуть за методом хвилі: то – на гребені, то внизу. Де ви нині?
– Скажу так: вийшла знизу, але на гребінь ще не добралася, прагну нагору. Вперед і вперед – це для мене звичайно й нормально.
– Останнім часом українські артисти скаржаться на відсутність хороших пісень. Ви також переймаєтеся цією проблемою?
– Ні, кризи жанру не відчуваю, бо мені пише пісні найкращий, без перебільшення, композитор Олег Макаревич, з яким познайомилася 1999 року. Тривалий час колеги по цеху не підпускали до нього, ховали його від мене.
– Але від долі не втечеш і не сховаєшся?
– Ваша правда. На одному з концертів я неждано-негадано заспівала дуетом зі своїм земляком Віктором Павліком. Олег тоді грав у його ансамблі, був гітаристом. Отак ми й познайомилися. Олег написав для мене найкращі пісні, до речі, його пісні виконують Софія Ротару («Белый танец»), Таїсія Повалій та Микола Басков.
У репертуарі Оксани Білозір є чудова пісня «Горобина ніч», яка стала шлягером, хоча написав її Олег Макаревич для мене. Але я відчула серцем, що ця пісня саме для Оксани Білозір, і порадила Олегові запропонувати її моїй колежанці по сцені.
– До речі, щодо естрадних тандемів. Нині стало модним серед зірок співати дуетом: Софія Ротару і Тая Повалій виконують пісні разом із Миколою Басковим… А кого ви бачите поруч себе в такому дуеті?
– Це скорше піар, ніж творча співдружність. Я могла б заспівати з будь-яким українським виконавцем.
– Скажімо, з Василем Зінкевичем?
– А чому б ні? Я з ним познайомилася, коли була вагітною Лідусею. Тоді він мені сказав: «У вашому голосі є щось від французького шансону – маєте цікавий тембр. У вас – велике майбутнє».
– Ви родом із Тернополя, але кілька років тому стали киянкою. У столиці начебто велика конкуренція на естраді, та це вас не злякало?
– Просто я зрозуміла у певний час, що виросла із свого провінційного міста, яке дуже люблю, як дівчинка виростає із платтячка. У Києві є більше шансів реалізувати себе. Мене підтримав мій продюсер Володимир Коваленко.
– І чоловік… Він спершу став вашим продюсером, а після чоловіком чи навпаки?
– Спершу – продюсером. Наша творча робота поволі переросла в романтичне кохання. Він помітив, як зізнався, мої ясні очі й дикцію (Володя – телевізійний журналіст за освітою).
У клубку змій, які цілуються
– Родина – ваш прискіпливий і критичний шанувальник?
– Найпершим критиком була і є моя мама. Власне, вона й стилістом тривалий час була – шила мені ексклюзивне вбрання. Скільки себе пам’ятаю, у мене завжди були не інкубаторські, а оригінальні фасони: чи то шкільна форма з фартушком, чи то ситцеве платтячко, чи сценічний стрій. Мама за освітою – лікар, але майстриня – неперевершена. Прискіпливий критик і 14-річна донька Ліда. Мені дуже подобаються її зауваження. Лідуся часто приводить на концерти своїх подруг, я також прислухаюся до їхніх оцінок. Звісно, най-найвибагливіший поціновувач моєї творчості – продюсер.
– Мамині фасони – у минулому, а з ким із стилістів нині співпрацюєте?
– Мій модельєр – Ната Безлюдна. Вона створює усі мої сценічні й телевізійні костюми. Ната любить наголошувати, що у світі немає некрасивих жінок, їх просто нікому красиво одягти. Власне, я й сама дружу з голкою та ниткою: покроїти не покрою, а пошити можу. Ось погляньте, як сумочку розшила бісером. І брюки, спідничку, блузочку можу пошити, зв’язати кофтинку чи шапочку, шарф. Лідочці на день народження пошила постільну білизну. Я завжди пам’ятаю, що люди оцінюють не лише мій талант, але й вбрання. Коли вела передачу на УТ-1 «Вітаємо вас», глядачі і про це писали у своїх листах.
– Телеведуча – це спроба поправити фінансове становище, чи?..
– Ні, це намагання відкрити у собі ще одну грань. До цього я пробувала себе в телепередачі «Соло одного сезону», яку, втім, як і концерт за листами глядачів, закрили через брак коштів. Боже, які мені листи надсилали глядачі – щомісяця по півтори тисячі! Просили привітати піснею дорогих їм людей. Колись Роман Комар вітав свою куму Наталку Муху із днем народження. Листи слали як старі, так і молоді. Аби не пропустити улюблену телепередачу, люди йшли на город і брали з собою заведеного на певний час будильника.
– А пісні у виконанні Оксани Пекун часто просили передати?
– Навіть дуже, та я не могла користуватися службовим становищем (сміється – Авт.), пропускала вперед колег. Загалом, я по натурі добра людина і навіть надміру довірлива, чим користуються деякі мої недоброзичливці. Від цього потерпаю. Тому намагаюся уникати всіляких тусовок. У мене добрі стосунки із Катею Бужинською, Ольгою Юнаковою, Лілією Сандулесою, Ніною Шестаковою, але близько до душі намагаюся нікого не підпускати. Нас, артистів, часто називають клубком змій, що цілуються, і це є чиста правда.
– У вас є хороша традиція: святкувати свій день народження на сцені у колі друзів, у рідному Тернополі.
– Так, я їх скликаю 2 листопада, і веду до своїх земляків. Це таке феєрично-хореографічно-пісенне шоу, в якому задіяні Павло Зібров, дует «Світязь», Петя Чорний, Віктор Павлік, Слава Фурсенко, балет «Пульсар»… То є дуже відповідальний для мене концерт, адже перед земляками звітую, перед своїми найпершими учителями та наставниками.
– Хто був вашим першим учителем з вокалу?
– Ізидор Доскоч, диригент хору в тернопільській школі №10, який потім створив на його базі міську хорову студію школярів «Зоринка». Я була першою його випускницею.
– Однокласників запрошуєте на свої концерти?
– Ні, але вони приходять. Річ у тім, що ми конфліктували у школі, точніше – вони мене не сприймали, бо я була повненькою дівчинкою. Комплексувала, але сцену не залишала. Я їм давно пробачила, але забути цього не можу. При зустрічі завжди мило усміхаюсь.
Траву покосить і шпалери поклеїть
– У артистів, либонь, мало часу для відпочинку? Коли ми відпочиваємо, ви зазвичай працюєте.
– За кордон не їжджу відпочивати, бо боюся літати в літаку. Люблю Крим, Карпати, свій заміський будиночок, де відпочиваю від міської метушні. Без роботи там, звісно, не сиджу: коли треба, траву скошу, гілку відпиляю, город скопаю, прополю. О, цього року в мене на городі смачна картопелька, гарно вродили огірки, перець, помідори – було що консервувати. Вся городина – своя. А квітів скільки! Море! Вважаю, що кожна людина вміє бути господарем, треба лише не лінуватися. Захочу – шпалери в домі поклею, вікна, двері пофарбую, стелю побілю. Це мені подобається і це є для мене до певної міри відпочинком від роботи.
– А хто у вас глава сім’ї?
– У нас дві голови: я і Володя.
– Гостей любите зустрічати?
– Дуже.
– І чим частуєте їх?
– Узимку гості до мене приходять на смачний борщик і картопляні галки…
– Картопляні галки?.. Може, поділитеся рецептом з «Вечіркою»?
– Це звичайні картопляні деруни, але із м’ясною начинкою. Їх складаю в чавунний банячок і протушую в олії хвилин десять зі спеціями. А влітку моя коронна страва – окрошка, яку готую на квасі зі щавлю. Усі страви білоруського походження, адже батьки мої – білоруси, я – українка, бо народилася в Тернополі. У Мінську живе мій брат, але він музику любить лише слухати.
– Кілька днів тому ви повернулися зі Львова. Які ваші враження від свята міста?
– Чудові! Я люблю Львів, тут мама моя носила мене під серцем, тут Володя працював на телебаченні. Тому я зі сцени усім сказала, що Львів – це і моє рідне місто. Приймали мене львів’яни щиро і тепло.
– Сувенірів, либонь, багато накупили?
– Я колекціоную серветки і цукорки, які подають у кав’ярнях, ресторанах до чаю, кави, і сірники. А також м’які іграшки, які мені дарують глядачі. Колекції мої дуже доречні – завжди є в домі якийсь запас. Ось такого пакетика цукру в моїй колекції досі не було… Візьму.
– Яку публіку найбільше любите?
– Вдячну, особливо діток. Цього літа брала участь у благодійній акції на захист дітей – виступала перед сиротами. Не можу забути тих ясних оченят!.. Під час концерту на сцену вибігло білявеньке дівчатко, так схоже на мою маленьку Лідусю, взяло мене за руку і не відпускало до кінця пісні. Я ледве стримала сльози…
– У вас є свої альбоми, кліпи. Що ми почуємо чи побачимо від Оксани Пекун найближчим часом?
– Знімаємо мультяшний кліп на пісню Олега Макаревича, слова Олі Ткач «Доле моя», де я буду Русалочкою. Це перша спроба мультяшна і дуже сподіваюся, що вона нам вдасться.
– Саме цього бажаю вам від душі.