Що врятує світ
Про збірку лірики Петра Перебийноса «Пшеничний годинник»
Він – один із тих поетів, у якого маємо надзвичайно виразно змальовану соціальну біографію його ліричного героя, ясна річ, – авторового духовного двійника. Його ровесник Володимир Базилевський звернув увагу на пронизливо точні реалії їхнього дитинства і саму психологічну атмосферу тих далеких літ, відтворені у віршах Перебийноса.
Тьмяно кліпає і гасне
вогничок у лампі.
Ані хліба, ані гасу,
морок чорнолапий.
Тітка молиться і стогне
з віком наодинці.
Тільки золото ікони
світить у хатинці.
Цього з їхньої життєвої біографії не викинути й не забути. Як і не скасувати сирітства, яке впало на дитячі плечі покоління Перебийноса. І саме це дає їм право часто говорити від імені полеглих батьків та рано овдовілих матерів. Такий мотив у нашій поезії притаманний тільки їм і він часто, на жаль, незрозумілий сьогоднішнім молодим поетам, які зверхньо кидають на адресу Перебийносового покоління: мовляв, наївні народники, анахронізм. І, здається, ніякої рецепції в них не викличуть такі рядки Перебийноса: «Я росточок-сирота із легенди фронтової, я під стогін виростав у свинцевім градобої».
Персонаж Екзюпері наголошував, що він – родом із дитинства. Звідти він прийшов, як із країни. Перебийносів ліричний герой – також із дитинства. Але – геть з іншого. З того, де, власне, дитинства й не було. Точніше – його звичних сюжетів і його атмосфери. Віршів, де виразно звучить така думка, чимало було в нещодавно виданій поетичній дилогії «Чотири вежі», куди ввійшли і твори останніх літ, і найкраще з написаного раніше. У новій же книзі П.Перебийноса «Пшеничний годинник» /«Вік», 2005/ тема часу і конкретного людського життя розгортається ширше – тут майже немає екскурсів у пошматоване війною дитинство, а є роздуми про руйнівну і смертоносну дію часу, з яким намагається змагатися людська пам’ять.
Дерев’яними хрестами
усі поля позаростали.
У свитині пілігрима
ходить пам’ять неспалима.
Ходить пам’ять серед маків,
бо не всіх полин оплакав.
Від могил земля нерівна,
від хрестів – лише коріння.
Такі вірші пишуться тільки в другий період людського життя. Тоді, коли так багато бачиться на всі боки – і в твоє минуле, і в далеке минуле твого народу, і в майбутнє (на противагу сприйняттю в молодості воно бачиться вже без ідеалізації та замилування), а також постає перед духовним зором і щось важливе й у тобі самому.
Уже немає жодного натяку на безжурний мажор, яким дзвеніли строфи молодого Перебийноса. Його роз’їдає болісна рефлексія. Поет виразно відчуває, як несе його в невідомість нестримна ріка часу, як даленіють рідні обличчя й голоси, серед яких він жив тоді, коли були живими мати, батько, інші рідні люди, як дедалі старшими стають його діти і як дедалі незрозумілішим стає світ. А тут – ще й незрозумілі метаморфози в світі людей:
Дивнії часи настали,
і спливає каламуть.
Лізуть грішники повсталі
на порожні п’єдестали,
перед Богом страму
не імуть.
Грішникам у райській мушлі
сниться злото на блосі,
Грішник грішника
там душить.
Господи, спаси їх душі
в небесі!
Оглядаючи твори цього поета останніх десятиліть, Дмитро Павличко писав, що «в центрі світу поезії Петра Перебийноса стоїть сонце людської печалі, у кожному регіоні цього світу панує печальне взаєморозуміння між усіма речами і всіма духовними екзистенціями. Філософія цього взаєморозуміння каже: все дійсне є сумним. Але поет не виступає співачем і сіячем смутку, він шукає сили, здатної протистояти ідеї смертності всього сущого, і знаходить її. Та сила в нього називається Любов’ю...» Із Павличком цілком погоджуєшся, коли читаєш такі вірші Перебийноса, як, скажімо, «Задумалась про вічне...», «Прощай, білокрила журавко!», «Усе відлетіло в минуле...», «Не відцвітай, кохана!» та чимало інших, у яких бачимо, що таки любов це – останній бастіон людської душі. Саме там зібрано всі сили її особистості, а також надію і віру, нерозривно пов’язані з любов’ю. Павличко наводив такі рядки, вважаючи їх у цьому розумінні особливо характерними для Перебийноса:
По той бік світу сніг летить.
Летять листівки і листи,
летять небесні голоси
від снігу до роси.
«Люблю!» – зорею голубою
горить супутник
над любов’ю,
«Люблю!» – квітує
тепловійне
світання України.
Тут дім. Тут соняхи і синь –
від снігу до роси.
Це ті емоційні й етичні «обертони», які й визначають домінанту Перебийносової лірики. Поміж усіх трагедій і зрад, поміж продажництва й спекуляцій на най-святішому, поміж усього сміття й брудного шумовиння, що про них, згнітивши душу, пише поет, просочується оте світло почуття. Поет сподівається, що тільки воно може врятувати світ.
Такий висновок напрошується після прочитання його лірики, зібраної в «Пшеничному годиннику». Чесна, гірка це книга, сповнена готовності автора взяти на себе вину за все, що відбувається при ньому.
Сиве сіно палять
зморені літа.
Підосіння пам’ять
тисне, мов плита.
Контуром у хмарі
профіль виника.
Серед яничарів
бачу двійника.
В’яне і темніє
небо від плачу.
З янголом у сні я
легітно лечу.
З Богом одесную –
весь на видноті –
я себе виную
в іншому житті.
Оце і є позиція поета, і відчуття ним своєї ролі в цьому світі. А решта – подробиці.
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ