Винниченко: забута могила у Провансі
...Ось уже я поряд, бачу на надгробку знайомі літери. Можливо, це єдиний напис українською на всьому Блакитному узбережжі Франції: «Володимир Винниченко Розалія Винниченко». Праворуч ці імена та прізвища французькою, а слова «home d’etat et eckivain ukrainien» дослівно означають: «ця людина – великий український письменник». Навколо – нікогісінько. Тільки у кронах дерев дзижчать цикади, а поряд, за цвинтарем, над дахами будинків сосни-пінії ледь кивають своїми темно-зеленими чубатими головами. Ця частина цвинтаря знаходиться в ущелині, між двома пагорбами, ніби в пригорщах. Вдалині – у синьому серпанку гори і долини, не Карпатські й не Кримські. А рідний Винниченків степ нагадує хіба що неймовірна спека та цикади, які можуть зійти за наших цвіркунів.
Дістаю коробочку із україн-ською землею й висипаю її коло плити з отими написами нашою мовою: там уже невисока кам’яна загорожа, що розділяє цвинтар навпіл. «Повій, вітре, з України, де покинув я дівчину...» – починаю доволі голосно співати, адже навкруги – ні душі (цю саму пісню співав я й на могилі її автора, Степана Руданського, на Полікуровському цвинтарі поблизу Масандри, який також знаходиться на пагорбі). Ой, як тяжко, як важко лежати Винниченкові тут, на цій кам’яній горі під палючим сонцем! Таке відчуття, що могили тут видлубують просто в скелі й завалюють труни з небіжчиками камінням. Тож лежать вони ніби в кам’яних мішках. Про бур’яни, завсідники наших кладовищ, тут не може бути й мови. Хіба ж думав Винниченко, що упокоїться таки на чужині, пишучи в щоденнику 7 вересня 1934 року перед переїздом до Мужена: «А скільки в ньому доведеться жити? Очевидячки, стільки, скільки треба, щоб українська нація стала на ноги і набралася стільки сили, щоб могти мати право самій рішати, кого із своїх членів пускати додому, кого ні. Може на це треба два-три роки, може двадцять-тридцять. Ну що ж, я підожду. А піджидаючи, буду для тої самої працівної України працювати й творити цінності, які їй, може, колинебудь здадуться».
На жаль, і досі, українська нація ще не зовсім пустила додому свого великого сина Винниченка. Для декого він ще лишається ворогом народу (як і його побратим Іван Багряний, проти відзначення 100-річчя якого проголосувала Верховна Рада незалежної України). Не перевезено архів Винниченка з Америки (а це ж заповідала Розалія Яківна!), не відзначають широко його ювілеї, а українська дипломатія нічого не зробила, аби в Мужені було встановлено десь хоча б скромненьку меморіальну дошку, а в муніципальному музеї – облаштовано бодай невеликий стенд із портретом та знімками обкладинок його творів, виданих французькою та афіш вистав, поставлених за його п’єсами у європейських театрах. Бо ж Франції Винниченко не потрібен, у них є кого увічнювати, а він потрібен Україні, що в такий спосіб має продемонструвати шану й повагу до свого великого сина і нагадати французам, що й українська нація причетна до творення французької і загальноєвропейської культури. Гарні слова сказав президент Віктор Ющенко на недавньому Форумі українців про видатних наших письменників і політиків, що впокоїлися на чужині, про необхідність догляду за їхніми могилами. Але хто цей наказ відразу заходився виконувати? Так і стануть ці слова черговою декларацією, не підкріпленою ділом. А роботи тут лише в Європі вистачає! Могили Винниченка – у Провансі, Петлюри – в Парижі, Бандери – у Мюнхені, Коновальця – у Роттердамі (загинув тут 1938 року, відкриваючи поштовий пакет, де знаходився вибуховий пристрій, вмонтований агентом радянських спецслужб), Мельника – у Люксембурзі, Скоропадського і Багряного – у Німеччині, Лифаря – у Франції, гетьмана Дорошенка, Гоголя й Довженка – у Росії... Усіх і не перелічити.
Звісно, не часто земляки з України відвідують могилу Винниченків. Можливо, й десять років тут нікого не було. А ось французькі українці, видно, таки навідуються. Свідчення тому – невеличке керамічне блюдечко, полишене кимось на надмогильній плиті. Можливо, то на Великдень приходив хтось і поклав наші традиційні крашанки та цукерки. А, може, там стояла свічка, – догоріла, воск прибрали доглядачі, а блюдечко лишилося. Хай там як, я порадів, що якась жива душа таки приходить до цієї не лише забутої могили у Провансі, а й для багатьох в Україні й зовсім незнаної.
...Довго я ще стояв біля надгробка. А потім, зробивши чимало знімків у різних ракурсах, почав віддалятися, ловлячи українські літери, вибиті на камені, з допомогою об’єктива відеокамери. Від воріт, що нагорі, могила Винниченків здається зануреною в отой яскраво-зелений ретельно підстрижений живопліт. Саме цей образок буде орієнтиром для всіх, кому оповідатиму, як відразу ж угледіти на муженському цвинтарі № 2 цей надгробок.
А за інших обставин нікому б не довелося у такий спосіб, як оце я, добувати інформацію про Винниченкові сліди у Мужені. Пам’ятаєте, як мріяв Григорій Костюк про те, аби «Закуток» став культурним центром для згуртування українства, як пропонував Іванні Винників стати директором того центру? Однак пані Іванна хоч і перенесла до «Закутка» свою малярську майстерню, хоч і оселилася тут, але директором центру так і не стала. Чому? Ось що про це пише Володимир Панченко: «Перебираючи на прохання Юрія Кульчицького різні старі папери, ми натрапили на листи професора Григорія Костюка із США... Григорій Костюк дуже настійливо пропонував, благав, вимагав, щоб будинок письменника не переходив у приватні руки, гарантував для свого проекту відповідні кошти з боку УВАН, але... Листування професора й Іванни Винників (після того, як померла й Розалія Яківна) ставало все дражливішим, спільної мови так і не було знайдено, і ось тепер – класична ситуація: маємо те, що маємо».
А маємо ось що: «відповідні кошти з боку УВАН» було лише гарантовано, але вони, по всьому, так і не надійшли (архів, нагадаймо, до США перевезли аж ніяк не за кошти УВАН), тож Іванні Винників, певно, нічого не лишалося, як приватизувати цей старезний, перепланований і власноруч Винниченком перебудований дім та землю навколо, й починати спокійнісінько тут жити з чоловіком Юрієм Кульчицьким. Народний депутат України Володимир Панченко, вдруге приїхавши до Франції в грудні 1992-го, мав домовленість із тодішнім віце-прем’єр-міністром Миколою Жулинським: за умови, якщо Винників і Кульчицький передадуть «Закуток» Українській державі, то уряд надасть їм житло в Києві, забезпечить догляд і таке інше. Але, на жаль, запізнилася Україна із відновленням своєї незалежності: «Закуток» літнє подружжя продало за кілька років до серпня 1991 року. Треба ж було їм думати про кошти для прожиття (творити вже стало несила), лікування. Та й для поховання. Тіло Іванни Винників згідно з заповітом було кремовано, а Юрія Кульчицького поховали на одному з Муженських цвинтарів (але не нагорі, як Винниченка, а в долині, ближче до «Закутка»). Слава Богу, що хоч Винників і Кульчицький, останні українці – господарі «Закутка», встигли передати в дарунок Україні меморіальні речі Володимира Винниченка, що нині експонуються на батьківщині письменника,
у Кіровоградському обласному краєзнавчому музеї.
...Окрилений успіхом у пошуках на горішньому Мужені, я, звісно ж, поспішив у долину із окресленим на мапі маршрутом до Гранд Бастід. Вважав, що якщо вже вдалим став цей день, то він буде вдалим до кінця, і «Закуток» таки знайду (тобто вирішив діяти за принципом – як мед, так і ложкою). Тим більше, що тримав у блокноті ксерокопію сторінки Панченкової книжки, де ось що він написав після перших відвідин «Закутка» 1992 року: «Зелені дерев’яні ворота з номером 162, знамениті кипариси, ліворуч, на лужку біля будинку, пасеться кінь». І після останніх відвідин, влітку 1993-го: «А ось, на подвір’ї, велика стара амфора, – біля неї письменник якось сфотографувався». Однак мені б і йти тими вулицями, які окреслили працівниці мерії, аж ні – вирішив скоротити шлях і піти терасовими сходами, що їх прокладено для зручності пішоходів у будь-якому містечку Рів’єри, які здебільшого розташовано на пагорбах.
Урешті-решт ті кам’яні сходинки вивели мене на якесь шосе із дороговказами то на Канн, то на Грас, то на Ніццу, а й навіть на Мужен. Де ж це я, із прилиплою до спини сорочкою й відеокамерою та фотоапаратом на шиї, український мандрівник, що таки заблукав у Провансі? Нарешті виходжу до невеличкого гайка в улоговині, де окрім звичайної для Провансу рослинності висаджено (а, ймовірніше, виросли самі) й кілька дерев аличі зі схожими на маленькі сонця стиглими величенькими плодами. А неподалік дзюркоче ручай. Можливо, це той, що згадують, описуючи місцезнаходження «Закутка»? Перепочивши трохи тут, випивши води (пляшечку з нею завжди ношу з собою), нарвавши у пакет кілька жмень аличі (потім увечері у готельному номері в Ніцці я її нервово жуватиму, випльовуючи кісточки і лютуючи від того, як українці отримують поразку на мундіалі від Італії з рахунком 0:3, – а так же добре день починався!), я рушив далі.
Не переповідатиму довго про оті блукання – був і міст, і покинута вілла у буянні квітучих чагарників, і кипариси, кипариси у кожній садибі, і знову дорога, тільки вужча. Врешті опинився біля казино із знайомою назвою «Санкт-Петербург», у якого огорожу зроблено із розмальованих російських матрьошок. Ноги вже не хотіли йти, тож ледве приплентавшись до автобусної зупинки, плюхнувся на лавочку, привітавшись із невисокого зросту пристаркуватою мадам («бон жур, мадам»), на вигляд – прибиральницею чи посудомийницею того казино, яка на те привітання ніяк не прореагувала. Подібне, до речі, сталося вперше за всю подорож до Франції. Мабуть, дуже вже підозрілий вигляд я мав, тим паче – вийшовши звідкись із гущавини. Сама-самісінька на тій зупинці, жінка, певно, подумала, що добре, що хоч не «троє вийшли з лісу», але таки перелякалася. Хвилин через десять вона раптом рвучко скочила й побігла до дороги з піднятою рукою й цим і мене врятувала: то, виявляється, з-за рогу виїхав такий жаданий і нею, і мною, м’який, комфортабельний (та ще й з кондиціонером!) автобус із написом «Канн». За мить ми вже почувалися аристократами у м’яких кріслах, а я подумки прощався з Муженом, з тим пагорбом, де сонце обпікає могилу Винниченків, з тією долиною, де колись був «Закуток» (а, може, вже від нього й сліду не лишилося?), куди так і не втрапив...
Але все одно стежками великого українця Винниченка в далекому Провансі я таки пройшов, а його нащадкам важливіше не те, що нині в «Закуткові», а чим позначився Муженський період у творчості письменника. Про це в нас насамкінець і піде мова.
Олександр БАЛАБКО
Київ–Мілан–Ніцца–Канни–Мужен