«Усі радянські люди…»
Коли весною 1985 року ЦК КПРС ухвалив постанову про заходи, спрямовані на боротьбу із пияцтвом, а слідом з’явився відповідний Указ Президії Верховної ради СРСР, особисто я упродовж кількох тижнів якихось змін не відчув. А через місяць поїхав у відпустку (служив тоді у Забайкаллі) до тещі в Миколаїв. Тут, як і раніше, гнали самогон, а у продовольчих магазинах ще можна було купити і горілку, і вино. Втім обмеження вже відчувалися – спеціалізовані відділи відкривали пізніше, а закривали раніше.
Тільки-но я повернувся до Чити і приступив до роботи, в нашій партійній організації відбулися збори. Начальник політвідділу прикордонного округу полковник Анатолій Маглов весь час говорив про необхідність посилення боротьби з пияцтвом і алкоголізмом. Чого ж тут боротися, подумав я, коли в нашому офіцерському колективі не було тих, хто регулярно заглядав у чарчину. Коли Анатолій Федорович закінчив доповідь словами: «Той, хто не виконуватиме партійні рішення, хай не вважає себе комуністом», я наче сам до себе сказав, втім, почули всі:
– І кого ми дуримо?
Вранці начальник політвідділу запросив мене до свого кабінету і сказав:
– Що, повернувся з України розкутим? Розумію. Але і ти зрозумій: часи змінилися.
Те, що вони змінилися, я збагнув невдовзі. Дорослим особам тепер щомісячно видавали по два талони на купівлю двох пляшок – горілки, коньяку чи вина. Утім, офіцерів, працівників освіти тощо викликали до керівництва і пропонували відмовитися від талонів. Змушений був відмовитися і я.
У Читі, у місті майже з 400-тисячним населенням, працювали тепер лише три спеціалізовані крамнички – тільки в неділю, з 17.00 до 20.00. Збиралися величезні черги. Сила-силенна міліціонерів спостерігали за порядком. Адже не всім вистачало «законної» оковитої, бо завозили її в недостатній кількості.
Іноді потрібне було спиртне і нам, «відмовникам». Я, приміром, відзначив своє сорокаріччя у Читі, там же мені присвоїли військове звання «підполковник». Як виходив із ситуації? Київські друзі надсилали самогон у грілках. До того ж для обслуговування поліграфічних машин нам видавали невелику кількість спирту, тож тодішній редактор «Пограничника Забайкалья» Микола Медведєв брав іноді й собі пляшечку спирту, і мені, своєму заступникові, давав. А натомість ми повертали начальникові друкарні… одеколон.
Улітку 1986 року я разом з двома офіцерами долав на «уазику» шлях від колишнього села Урюпине на Аргуні до міста Сретенська на Шилці – 440 кілометрів. Дорога була поганою, а погода чудовою. Радіоприймач транслював передачі популярної радіостанції «Маяк». І от під час чергового інформаційного блоку я почув буквально таке: «Все советские люди, как один человек, высказались за искоренение пьянства, алкоголизма и причин, их порождающих». У цей час «уазик» в’їхав у село Шелонугине.
Центральною вулицею назустріч нам, здіймаючи куряву, рухалася крита вантажівка, а за нею бігло, мабуть, все шелонугинське населення. Ми зупинилися біля немолодого чолов’яги із орденом Вітчизняної війни II ступеня на лацкані піджака.
– Скажіть, добродію, чим ця машина зацікавила ваших земляків? – спитав старший із нас.
– Під час польових робіт нам горілку привозять лише раз на два тижні. Ото сьогодні якраз і привезли.
– Тож горілка, мабуть, буде у вільному продажу?
– Та ні-і-і-і, тільки для тих, у кого є талони із печаткою райвиконкому. Все одно всім не вистачить.
– Ну, біжіть, дядьку, щасти вам.
– Нічого, для мене стане, бо учасників війни в нас отоварюють поза чергою…
А це було вже в березні 1987 року. Я перебував в управлінні Кизильського (Тувинська автономія) прикордонного загону. В суботу керівництво частини запросило мене до сауни. Там уже парилися два завідувачі відділів обкому партії. У перерві «процесу» господарі запросили попити чаю. На столі стояв опецькуватий чайник. З нього розлили по піалах прозору рідину, яка виявилася горілкою. Як я розумію, на той час ситуація була така, що якби прикордонний полковник виставив на стіл звичайнісіньку пляшку, обидва партійні чиновники мусили б вибігати з лазні надвір у чому мати народила. А морозець того вечора сягав 36 градусів…