Не втратити себе
У вагоні вранішньої електрички було не вельми велелюдно: о такій порі мало хто поспішає подалі від столичної метушні. До того ж була середа, а посеред тижня мандрують переважно пенсіонери. Моїми сусідами-попутницями виявилися дві інтелігентні жінки і сивий чоловік. Поки електропоїзд набирав розгін і за вікном ще миготіли знайомі київські краєвиди, ми сиділи мовчки. Та лиш минули станцію «Жуляни», як у вагоні пожвавішали усі, бо до нього один поперед іншого почали заходити з повними торбинками торговці. Пропонували усе, чого душа бажає: від цукерок на сірниковій паличці – до насіння цибулі. А вибір промислового краму такий, наче на троєщинському ринку. Чоловік, що сидів навпроти, купив собі пару шкарпеток за 2 гривні й уважно роздивлявся покупку. Аж тут до нього підсіла молодиця і запропонувала, за її словами, «Божу літературу».
Чоловік обурився: «Ну, ніде від них не сховаєшся – і під землею, либонь, знайдуть та прилипнуть. У місті проходу не дають – агітують у свою секту, навіть по квартирах ходять. Знають, на кого аркан накидати: на самотніх пенсіонерів. А якщо дізнаються, що у вас якесь горе, то ходитимуть щодня, щоб затягнути у свою богомільню. Я зроду-віку – православний християнин і ніколи й гадки не мав, щоб агітувати когось до своєї церкви. Віра – це делікатне почуття».
Пасажир нарешті закінчив монолог і мої попутниці перезирнулися.
– Найстрашніше те, що в їхні сіті потрапляють молоді люди, – порушила мовчанку одна з них. – Я все життя пропрацювала у школі. Були серед моїх учнів і атеїсти, і глибоковіруючі, але ні з ким, напевно, не мала такого клопоту, як з двома дівчатками, які відвідували секту Єгови. Оксана навчалася в нашій школі з першого класу…
Дівчинка як дівчинка: симпатична, весела, тямуща. Проблеми у школі в неї почалися тоді, коли треба було вивчити напам’ять колядку.
– Я не буду цього робити, – категорично заявила вона. – Мама не сваритиме, навіть якщо ви поставите мені за це двійку.
Далі Оксана відмовлялася брати участь у художній самодіяльності, не приходила на новорічні свята. І на все одна причина – віра не дозволяє. Мама її нечасто відвідувала батьківські збори, а коли й з’являлася, то мовчки сиділа за останньою партою.
У шостому класі в Оксани з’явилася подружка Світлана – також сектантка. Відтепер на уроках, на перерві й після уроків вони були нерозлийвода. І вечорами теж разом ходили вулицями міста – розповсюджували сектантську літературу.
– Мені по-материнськи їх було дуже шкода, – продовжувала розповідь учителька. – Дівчатка і розумні, і красиві, але обділені. У них не було, як в інших, веселого шкільного дитинства, вони дуже комплексували, мали занижену самооцінку. В одинадцятому класі, коли всі почали думати про своє майбутнє, Оксана й Світлана не знали, що їм далі робити. На випускний вечір прийшли тільки, щоб забрати атестат.
– І як же склалася їхня подальша доля? – поцікавилася я.
– Оксана начебто працює нянею в багатій родині. А Світлана й не думала кудись вступати вчитися чи йти працювати. Нещодавно здалеку бачила її – з мамою й нині проповідує по вулицях. Така ж маленька, худенька, затуркана. Я колись спілкувалася з її бабусею, яка жалілася мені, що душа болить за онуку, котра живе без майбутнього.
– Я вам також розповім історію, – обізвалася інша попутниця. – А ви вже самі судіть, хто кращу долю собі обирає. Колись у моєму класі навчалася Галина. Здібна була учениця, особливо добре знала іноземну мову. У п’ятому, здається, класі в неї помер батько, тож її та старшого брата виховувала сама мама. Бідолаха тягнулася з усіх сил, щоб дати дітям освіту, працювала на кількох роботах… І не помітила за повсякденними турботами, як донька почала відбиватися від рук. Галина вважала себе лідером, намагалася керувати не тільки дівчатами, але й хлопцями. У молодших класах це начебто їй вдавалося, а ось у старших почала кулаками відвойовувати свій п’єдестал. Не вийшло – підшукала іншу компанію, де всі вміли курити, пити.
– Спершу дівчина пропадала буцімто в подружок день-два, – веде далі розповідь. – А в десятому класі її не бачили у школі тижнями. Навіть у розшук мама подавала. Хвалити Бога, – знайшлася.
На випускний вечір вона взагалі не прийшла. Якось зустріла її маму – не по літах посивіла й постаріла жінка. «Де Галя?» – поцікавилася. Та тільки знизала плечима. А я собі тепер думаю, може, тусується в сумнівній компанії, як он ті, – і показала на розфарбованих вульгарних дівиць у куценьких спідничках, що смалили цигарки в тамбурі, запиваючи пивом з літрової пляшки. «Напевно, їдуть із зміни, з Великоокружної?..»
Незабаром була моя зупинка. Я вийшла на перон, а назустріч бігла весела ватага дівчаток-підлітків – поспішали вскочити у вагон. До якої станції привезе їх ця електричка? Тільки б до щасливої.