Історія світових чемпіонатів 1. 1930 рік. Уругвай
Наступне літо мине під знаком світових футбольних фіналів. Уже вісімнадцятих за ліком, до речі. Але найперших – за безпосередньої участі нашої національної команди. Цифри, факти, особистості та цікавинки з минувшини читачі «Вечірки» відшукають в історичному перегляді, підготовленому спеціально до прем’єри «жовто-блакитних» на мундіалі.
Чверть віку вагань
Міжнародна федерація футболу – ФІФА – набула правочинності ще в травні 1904 року. Її створили на спеціальній зустрічі в Парижі повноважні представники восьми держав: Бельгії, Данії, Іспанії, Нідерландів, Німеччини, Франції, Швейцарії та Швеції. Тоді ж було ухвалене й історичне рішення про проведення регулярних чемпіонатів світу з футболу. Проте матеріалізувати його поталанило значно пізніше. Причина банальна: розрізненість світового футбольного люду. Велика Британія як родоначальник народної гри та одна з найвпливовіших тодішніх держав зустріла появу ФІФА в штики. Більшість її союзників і сателітів наслідували приклад офіційного Лондона, відомого винятковою консервативністю. Пригальмували розвиток об’єднального процесу й Світова війна та революційні перетворення, що відбулися в Європі. Проте до середини двадцятих років минулого століття, коли з успіхом пройшли олімпійські турніри футболістів, омріяне стало й очевидним: світ дозрів. Старт міжнаціональних перегонів призначили на 1930 рік.
Європейські міжусобиці
Але з’ясувалося, що справжньої згуртованості так і немає. Предметом суперечки, яка переросла в конфронтацію, стало місце проведення прем’єрного чемпіонату. Європа, посилаючись на статус ініціатора створення ФІФА, наполягала на кандидатурі когось із своїх представників – Італії, Іспанії чи Франції. Можливо, так і сталося б, якби європейці спромоглися консолідувати зусилля. Та кожний обстоював лише свої інтереси. Тому француз Жюль Риме, чинний президент ФІФА, схвалив рішення виконкому провести найперший світовий чемпіонат за океаном – в Уругваї. Підстави для цього були беззаперечні: саме уругвайці вважалися найкращими в тодішньому футбольному світі, вигравши два олімпійських турніри поспіль – 1924 та 1928 років. а 1930-го ця південноамериканська країна ще й святкувала сторіччя своєї незалежності.
Тринадцять першопрохідців
І все-таки охочих їхати до Уругваю знайшлося небагато. Когось відштовхнули образа та гординя, в інших не знайшлося сил і можливостей для складної та тривалої подорожі. Не вельми допомогли й запевнення господарів, що вони відшкодують кошти за переїзд і візьмуть на себе всі клопоти з помешкання в Монтевідео. Загалом у столиці Уругваю зібралося тринадцять команд, у тому числі й квартет європейських – Югославія, Бельгія, Румунія та Франція. Їх розподілили на чотири рівноцінних групи, змагання в яких тривали за одноколовою системою. Відносно незначна кількість учасників зумовила й особливості регламенту, котрі так і не повторилися жодного разу в майбутньому. По-перше, весь турнір відбувся в одному місті. А по-друге, бронзові медалі так і не розіграли, більше того – не було навіть чвертьфіналів: право зіграти в стикових матчах отримали виключно переможці групових перегонів. Ними стали національні команди Аргентини, Югославії, Уругваю та Сполучених Штатів Америки.
Фальстарт Бразилії
Основними несподіванками прем’єрного світового фіналу прийнято вважати перемоги югославів і американців у попередньому раунді. Європейська команда вже в стартовому матчі взяла гору над бразильцями, яких і тоді сприймали як основних фаворитів. Але, не применшуючи заслуг югославів, уточнимо, що Бразилія так і не спромоглася делегувати на чемпіонат по-справжньому національну команду. А в складі американської збірної виступали кілька колишніх англійських професіоналів. Однак усе стало на свої місця в напівфіналі: ні Югославія, ні США скласти гідної конкуренції головним претендентам на світовий титул так і не змогли, зазнавши розгромних поразок.
Однорукий стрілець
Прем’єрний мундіаль запам’ятається кількома неповторними подіями та фактами. Наприклад, упродовж усього турніру не було зафіксовано жодної нічиєї! Натомість десять матчів з вісімнадцяти, що відбулися в Уругваї, завершилися з великою (три та більше м’ячів) перевагою переможця над переможеним. Історичний найперший гол став справою француза Люсьєна Лорана. Відбувся він уже на 19-й хвилині матчу Франція – Мексика. Цікаво, що легендарний стрілець зіграв за національну команду лише десять разів і, крім історичного голу в Уругваї, відзначився ще й влучним ударом у товариському поєдинку з англійцями. Найпершим автором хет-трика в історії світових фіналів виявився аргентинець Гільєрмо Стабіле: три м’ячі він забив у ворота мексиканців. А от уругваєць Ектор Кастро увійшов до літописів мундіаля як єдиний однорукий футболіст, який відзначився голом у фінальному матчі.
Тріумф господарів
Гол Кастро відбувся на 89-й хвилині вирішального поєдинку і став своєрідним окличним знаком у прем’єрному фіналі. На спеціально збудованому до чемпіонату стадіоні «Сентенаріо» в Монтевідео зійшлися в «золотому» протистоянні національні команди Уругваю та Аргентини. Остерігаючись безладу, організатори вирішили не продавати аж десять тисяч квитків на трибуни. Проте зупинити бажаючих стати свідками історичного видовища не змогли. Стадіон був заповнений вщерть: за грою спостерігали майже 80 тисяч уболівальників! Перший м’яч забили уругвайці. Проте перший тайм виграли аргентинці. Зрештою, бельгійський арбітр Лангенус зафіксував успіх господарів. Як стверджували очевидці, Уругвай був організованішим і більш наполегливим, хоча склад гостей виявився значно «зірковішим». Голи фіналу стали справою форвардів, однак найкращим гравцем прем’єрного мундіаля визнали флангового напівоборонця місцевої команди Хосе Андрадо. Святкування в Монтевідео були подвійними: сота річниця Незалежності збіглася з тріумфом у світовому футбольному чемпіонаті.