Помилочка вийшла…
Під час антиалкогольної кампанії, що розгорнулася два десятки років тому, у пресі було чимало публікацій про шкідли-вість спиртних напоїв. До слова «горілка» журналісти навіть шукали різні синоніми. Одна районна газета дуже полюбляла слово «оковита».
Якось після виходу чергового номера у квартирі редактора задзвонив телефон. У слухавці почувся голос голови райвиконкому. Привітавшись, він ввічливо сказав:
– Петре Мартиновичу, я ось читаю свіжу газету... І ви знаєте, тут вкралася невеличка помилочка...
– Яка? – похолов редактор, розуміючи, що якби помилочка була справді невеличкою, керівник району не телефонував би йому додому.
– У вас чомусь слово «оковита» пишеться з малої літери...
– Але ж... – хотів було заперечити редактор і осікся, зрозумівши, що будь-яке виправдання і пояснення недоречне. Бо прізвище голови було... Оковитий. Тож редактор сказав:
– Я вас зрозумів.
Відтоді й на слово «оковита» в редакції наклали табу, і воно вже не з’являлося на шпальтах газети.
«Як тебе там…»
Він вважає нині, що багато років життя змарнував на рутинну і нікому не потрібну роботу. Бо хто згадає тепер, що колись існувала така посада як відповідальний секретар районної організації товариства «Знання»? Діяльність цього товариства була колись важливою складовою ідеологічної роботи, без якої не могла існувати керівна і спрямовуюча сила – КПРС.
Звичайно, навіть і ця посада була, так би мовити, номенклатурною, тож чоловік носив такий же партквиток, як і інші комуністи. Так само сплачував членські внески, ходив на збори, вивчав і пропагував твори колишніх і сучасних класиків марксизму-ленінізму.
Однак нині пригнічує не те, що стільки років мусив писати неправдиві звіти про нібито прочитані лекції та бесіди у трудових колективах. Повертаючись подумки у ті роки, він пригадує, що хоча й не часто, а все-таки до нього телефонував і сам «перший», і завжди оті розмови починалися такою фразою:
– Слухай, Ткаченко, чи як тебе там…
Партійний бонза навіть не знав (а може, не хотів знати), що прізвище його підлеглого – Кравченко. Аякже – буде сам перший секретар принижуватися до того, щоб запам’ятати ім’я та по батькові якогось там дрібного службовця, хоч той був членом тієї самої партії і квитки в них були однакові. Отака була партійна субординація!
Цей епізод з минулого ще раз нагадав про те, як вірні ленінці принижували гідність підлеглих. На жаль, ця хвороба існує й донині. Перефарбувавшись зовні у синьо-жовті кольори, ці перевертні залишилися такими, як і були, з гнилим комуністичним нутром. То доки ж ми будемо терпіти цих «демократів», чи як їх там?
Федір ШЕВЧУК