Хромові чоботи берегла для Перемоги
У війни – не жіноче обличчя, але вона – жіночого роду. І на її вогненних рубежах стояли на смерть юні дівчата, матері, кохані, сестри. Дарма, що такі з виду тендітні, боязливі, тонкосльозі. Коли були віч-на-віч зі смертельним ворогом, страх, нерішучість відступали – рвалися у бій нарівні із чоловіками, виносили під шквальним вогнем поранених з поля бою, несли вахту в госпіталях, на аеродромах, а інколи брали на себе командирські обов’язки і вели бійців в атаку. І вистояли в тому нерівному бою, вижили усім смертям назло, щоб народжувати дітей, радіти життю під мирним небом, бавити онуків. Одна із тих сотень тисяч, яких обпалила війна, – киянка Ніна Іванівна Хоптяр. Нещодавно їй виповнилося 80. Та рокам вона не підвладна – така ж непосидюча, оптимістична, весела, як і тоді, в свої 16…
А від хати – попелище
Те жахливе слово «війна» вранці 22 червня 1941-го ніби прокотилося по селу. Його принесли люди, які йшли із залізничної станції Оленіно, що під Ржевом. Суворішали обличчя в чоловіків, плакали жінки, а малеча ніяк не могла второпати, чого всі такі зажурені й стурбовані. Через кілька днів у село в’їхали на мотоциклах і автомашинах озброєні фашисти, вони щось гелготіли, наче сердиті гусаки. Лише тоді дітвора збагнула, що на їхню землю прийшов жорстокий ворог. Гітлерівці нишпорили по хатах, залишаючи на подвір’ях криваві сліди. Щонайперше шукали комуністів.
– У моїй сім’ї, – згадує Ніна Іванівна, – було троє комуністів: мама – голова колгоспу, тато-інвалід, який працював на залізниці й потрапив під колеса потяга, та бабуся. Мама з перших днів війни почала збирати зерно в мішки й таємно вивозити його до лісу, де облаштувалися партизани. Однак німці рознюхали про це й одного дня забрали усіх трьох і кудись повезли. Більше я їх не бачила. А хату перетворили на попелище.
Ніночці тоді ледве виповнилося п’ятнадцять. Вона не знала, що їй робити, куди бігти. Дивилася на палаючу хату, сарай і гірко плакала. Добрі люди не дали пропасти – заховали дівча від безжалісних фашистів. Невдовзі вона опинилася в партизанському загоні. Допомагала воякам, як могла: прала, на кухні поралася. Довгокосу смаглявку запримітив поранений майор, у якого серце стискалося від болю, коли бачив сирітку. У самого в Москві залишилися дві донечки. «Я тебе зобидити не дам, – промовляв до неї. – Ось розгромимо ворога – заберу з собою, будеш моєю середньою донькою». Майор одужав, повернувся на передову і Ніну взяв із собою. Тепер вона була повноправним бійцем – підносила снаряди до гармат, стояла на варті, промивала рани, бинтувала покалічених.
– Жили ми в землянках, – далі веде. – Згодом з’явилася в мене подружка Валя – стало трохи веселіше, хоча тоді не до веселощів було. Не так страшно дивитися смерті в очі. А вона підстерігала на кожнім кроці. Солдати оберігали нас. Скільки могил з маленькими хрестами залишали ми після себе. Аж страшно подумати! Ми обмивали убитих, перевдягали їх у чистий одяг і в плащ-палатках опускали в могили. У кого в кишені знаходили записку із прізвищем, ім’ям та адресою, звідки родом, а кого хоронили як безіменного. На шляху нашої дивізії не злічити тих хрестів.
Кров збирали по краплині
Бойовий шлях Ніни Іванівни далі проліг через Білорусію, Литву. На станції Громи в її молоде тіло в’їлося шістнадцять осколків від шрапнельного снаряда – влучили в спину, ногу і в груди.
– Ніна вмирає! – прокотилося по окопах.
І бійці, не чекаючи санітарів медсанбату, почали самі рятувати дівчину: різали собі пальці і збирали по краплині у кухоль кров.
– Донині лікарі дивуються моєму аналізу крові, – зауважує пані Ніна. – Складно їм збагнути, що намішано в ній. Може, тому-то я дожила до 80? – сміється.
Поранену треба було переправити на інший берег Західної Двіни: взяли дві дошки й поклали на неї безсилу дівчину. Далі був медсанбат. Саме тоді там лікувався капітан авіації. Він і запропонував Ніні перейти в авіацію. На військовому летовищі вона заправляла пальним бомбардувальники й засікала час, скільки вони перебувають у небі. На один виліт вистачало 360 літрів пального і 18 кілограмів мастила. Якщо в зазначений час літак не приземлявся, її серце обливалося кров’ю. І навпаки – тішилася, коли повертався.
– Повітряні бої – страшне видовище, – зауважує. – Те, що інколи показують у кіно, дуже далеке від реального.
Що ближче до Берліна, то передчуття перемоги більше бентежило солдатські серця, адже кожен мріяв повернутися додому – до матері, батька, сестри, брата, дружини, дітей. Ніну ніхто вдома не чекав, та й дому, як такого, у неї не було. «Поїдеш зі мною, – сказав одного разу їй льотчик із Якутська Олег Іванець. – Ти сподобаєшся моїй мамі».
Із ним Ніна познайомилася на танцях. Красивий, хоча й дещо несміливий сибіряк таки наважився запросити дівчину на вальс. Танці влаштовували в довгому сараї однієї литовки. У гільзи з-під патронів наливали гас, і вони перетворювалися на світильники. Грали на німецьких трофеях – губних гармошках. Кавалери для такої нагоди підшивали до гімнастерок білі комірці, начищали до блиску хромові чоботи. Чепурилися й дівчата, як могли.
– Я дуже берегла свої хромові чоботи, – каже пані Ніна. – Для довгожданої Перемоги. А пілоточка була мені до лиця.
Він не повернувся із бою
Одного разу Ніна провела Олега в бойовий виліт, але на аеродром він не повернувся. Інший льотчик повідомив, що бачив, як збили Олегів літак у задимленому небі. Поховали його в Шауляї. Дівчина написала листа його матері і надіслала їй деякі речі Олега. Із Сибіру надійшла відповідь: «Будь мені за доньку». Вона дуже хотіла, щоб Ніна вийшла заміж за молодшого сина Ігоря. Після війни він приїжджав до Ніни, але… Видно, не судилося – вона на той час уже вийшла заміж за Володимира і проживала в Києві. Народила двох синів – Валентина та Євгена.
– Важко було, – зітхає. – Хлоп’ят не годувала своїм молоком, бо осколками груди були зранені. Але сини виросли, як соколи. Щоправда, один мій соколик дуже рано відлетів у Вічність. Он він, – взяла до рук портрет зі столу. – Щодня дивлюся на фотографію його і серце крається від болю. А Євген живе в Києві. Маю троє онуків і одного правнука.
– Де ж вас застала Перемога?
– У Польщі. 9 травня 1945 року до смерті не забуду!
Після війни Ніна Іванівна працювала на дослідному заводі УНДІ надтвердих матеріалів, у лікарні. До бойових нагород додалися трудові. Вона й нині не вміє лінуватися. У квартирі так чисто – ніде ні пилинки. Маму й бабуню не забувають син і онуки. Та й бойові побратими заходять у гості на чай. Їм є про що поговорити, що згадати – скільки довелося витерпіти у те страшне лихоліття. І залишилися добрими, щедрими, відкритими. Не старіють душею ветерани – це про Ніну Іванівну Хоптяр. Дай Боже, зустріти їй ще не один квітучий травень.