Тече Вустинська ріка

«Вустинську ріку повинні оберігати кобзарі. Бо це не та річка, де вода тече. Це річка така, коли із вуст в уста лине наша українська річ», – почула я на Всеукраїнському музичному фестивалі «Київська Русь».

Тема цьогорічного фестивалю – «Українська епічна традиція». Слово співане, речитативне, проголошене в супроводі музичного інструменту, здатне відтворити образи, події в піднесеному, героїчному настрої. В епічній традиції нас, українців, – кобзарські думи і псалми, балади, історичні козацькі пісні. Це глибинне надбання нашої самобутньої культури. Відомо, що деякі епічні співці досягали такого емоційного впливу на слухачів, що їх навіть вважали провісниками.

Того вечора зі сцени Національної опери звучали музика й слова кобзарів, лірників. Пісні й думи пан-отця Київського кобзарського цеху Миколи Товкайла, який проспівав кант, кобзаря й науковця Михайла Хая з його «Думою про Марусю Богуславку» – продовжувала молодь. Треба було чути-відчувати, як співав-вигравав лірник Ярема (Вадим Шевчук) – «Побратався сокіл з «сизокрилим орлом». Автентично й проникливо співав «Думу про Федора Безбородька» – це музика від Остапа Вересая – молодий та вже знаний в Україні кобзар Тарас Компаніченко. Його співогра широка й глибинна, але позбавлена крикливості. Голос звучить тихо й рівно, без будь-якої манірності й любування звуком. Спів Компаніченка веде й веде нас Вустинською річкою у той щемний світ старосвітської України, коли води струменіли чистотою і в душах бринів чистий, без полин-кореня світ. Тарас пройшов вишкіл у Кушпета й Хая, слухав-переймав із воскових валиків записані пісні-думи давніх кобзарів. Так із роду й до роду було: молоді кобзарі оволодівали дідівською мовою, грою на кобзі й бандурі.

Того вечора несли киянам свій чистий, природній спів автентичні хорові гурти – «Древо», «Гуляйгород», «Муравський шлях», «Дике поле», «Володар» – співали епічні колядки з Київщини, Кіровоградщини, Полтавщини.

Організатори свята на чолі з президентом фестивалю, народним депутатом України Володимиром Бондаренком дбають, аби не зникали пісні, з відходом старших людей, а передавалися молодим, записувалися на сучасні електронні носії – компакт-диски, щоб знімалися й кліпи. Нехай Київ, уся Україна співає, записує, не забуває народні традиції – великий скарб, що має наш український родовід. Не заглушить, не заллє нашу чисту річку оте чуже безголосся, що часом чуємо в центрі столиці, на Хрещатику.

У другому відділенні зі сцени йшла-линула до зали унікальна ораторія Михайла Вериківського «Про дівку-бранку». Її виконувала хорова капела «Почайна» (художній керівник Олександр Жигун) у супроводі Державного естрадно-симфонічного оркестру України під орудою Віктора Здоренка.

Під час попередніх фестивалів «Київської Русі», започаткованих 2001 року, цілісність і тяглість української культури представляли темами «Українська традиційна музика», «Музика українського бароко», «Романтизм в українській музиці 19-го – початку 20 століття». Видали й великі компакт-диски із записами музики тих часів у виконанні учасників фестивалю – професійних і автентичних колективів. Ті пісні – як струмінь із прадідівського джерела.

У задумах організаторів «Київської Русі» – згадати-записати й пісні середини – кінця XX століття українських композиторів, які несли кращі традиції народу. А ще – відродити добру українську традицію, коли, приміром, на Покрову біля кожного храму співав кобзар чи лірник. Це б зближувало християн різних конфесій, несло в суспільство духовність.