Острів Капрі: відкриття Коцюбинського
Уявіть собі, скільки видатних постатей не лише схиляло голови, а й навіть лягало на дно човна, аби потрапити до Блакитного гроту, цього храму краси! Капрі, звісно ж, нині живе з туризму. А до середини XIX століття капрійці перебували в жебрацькому стані, аж поки острів не перетворився на центр паломництва туристів. А після Другої світової війни Капрі став величезним будинком відпочинку американських військовиків. Нині на фотостендах ресторанів, барів і готелей яких тільки сучасних знаменитостей не увічнено під час відвідин острова: Жаклін Кеннеді, Арістотель Онассіс, Бріджит Бардо, Грем Грін, Елізабет Тейлор, Френк Сінатра, в якого навіть є пісня про Капрі. Тут придбали вілли Джон Траволта, Джулія Робертс, Том Круз, модельєри Валентіно і Армані… Усіх не перелічити, і в туристичний сезон острів стає рекордсменом за кількістю «зірок» на одиницю площі. На П’яцетті щовечора хтось із них обов’язково позує перед відеокамерами. А недільна капрійська газета L’informatore popolare, яку приносять до готелів, виходить обов’язково зі знімком тієї чи іншої «зірки» на першій сторінці й інтерв’ю з нею.
Щоправда, нині деякі впливові італійські громадські організації висловлюють занепокоєння тим, аби засилля туристів не стало загрозою для острова. Адже, скажімо, чи не зашкодить Блакитному гроту така велика кількість відвідувачів щодня? Як позначаються на його мікрокліматі співи і крики, часті спалахи блискавок фотокамер? До речі, до 1826 року (саме тоді прийняв перших відвідувачів готель, де оселився Коцюбинський) цей грот називався Градолою на честь вілли імператора Августа, що стояла поряд на вершині мису. Можливо, грот і вілла були сполучені, адже висунуто версію, що грот використовувався римлянами як храм, присвячений німфам. Свідченням тому – знайдені на місці імператорської вілли численні статуї, що їх, припускають, було прикріплено до стін цього німфея.
Але на острові Капрі є стародавні гроти і на суші. До найвідомішого з них, Матерманія, Михайлові Коцюбинському від готелю було діставатися найзручніше. Від П’яцетти невеличкі вузенькі вулички виведуть на довгу віа Матерманія, що прокладено під скелею, порослою деревами, кущами і квітами. Нині по обидва боки – розкішні садиби із парками і квітниками, куди стороннім вхід заборонено, часом навіть колючий дріт про це нагадує. Табличку «privato»тут можна побачити на кожному кроці: розподілено кожен сантиметр суші, а тим більше – кожен квадратний метр житла. Адже будь-яке нове будівництво на Капрі заборонено 50 років тому. До слова, саме на шляху до Матерманії я біля однієї садиби просто на бруківці побачив вибиті літери: «Sole privato»(«Сонце – приватне»). Це, звісно, жарт. Поки що…
Та ось уже садиби закінчилися і на цій віа по обидва боки – італійські сосни-пінії, якісь стручкові дерева, розкидисті фігові, величезні кактуси і гігантські агави, листя яких справді схоже, як писав Коцюбинський, на пащі акул. Але ті пащі то там, то тут немилосердно порізано ножами форестьєрів, котрі, певно, люблять тільки себе. Це свідчить про те, що сучасна людина на тлі прогресу в науці й техніці часом виглядає набагато гірше, аніж її предки з дикунських племен. Адже сам грот Матерманія, припускають, названо в давнину на честь богині землі і родючості Кібели (латиною – Матер Магна, тобто Велика Мати). Виходить, ідучи на екскурсію пошанувати богиню земної краси, дехто мимохідь ганьбить і нищить цю красу? Між іншим, aloe vera, тобто агава, була для Коцюбинського улюбленою тут рослиною. Донька Євгена Чикаленка, українська малярка і піаністка Вікторія, згадувала, що його особливо цікавила сумна доля агави: «Коли тільки на нашім шляху, в якійсь вуличці над морем, кидалась йому в вічі струнка стрілка з цвітом алое, що стирчала з-за муру якогось саду, – він із захопленням оповідав про те, що рослина існує довгі роки для того, щоб дати цю стрілку, квітку своєї смерті, і давши її, зразу всихає».
Чи не себе він уподібнював із агавою? Заглиблюючись у таїни його творчості, розумієш, наскільки він відчував себе частиною природи. Був чи то, справді, агавою, чи струнким деревом із розлогою кроною, що тягнеться до сонця, чи квіткою, такою тендітною і вразливою. Недарма чернігівський побратим Микола Чернявський порівнював його то з червоною лілеєю, у красі якої були щастя і мука її; то з червоним польовим маком, що горів на сонці, але в центрі цієї квітки була болюча чорна пляма. «Веселі, бадьорі співи життя любив Коцюбинський, – пише М.Чернявський. – Для їх була жадлива душа його. Але чув він часом над собою сумно-прозорливе ридання реквієму, й затикав вуха, й біг тоді чи до Венеції, чи до Флоренції, плив на Капрі. Скупчував свою увагу на вроді печер сталактитових. Приковував очі до інтересів людей-молюсків, людей-крабів… І на якийсь час вертав собі рівновагу. На якусь годину наче прояснювалась чорна пляма в середині макового вогню». Утікав, щоб злитися з природою, перетворитися на Рослину. Та й сам він ось як про це пише в листі до чернігівського живописця Михайла Жука 2 липня 1910 р., під час другої подорожі на Капрі: «…Особливо сонце, багате, щедре і ласкаве, не пекуче, як у нас, дуже добре впливає на моє здоров’я. Якось так весь організм пересякається ароматом моря, квіток, так переповнився красою, що забуваєш, що ти людина, доволі нечисте створіння, і сам собі здаєшся запашною рослиною. Весь час душа співає, достроюється до загальної гармонії. Тільки тут розумієш вираз dolce far nicnte, бо справді спочинок ніде не буває таким солодким… День свій поділяю між морем і землею. Ранки – над морем, по обіді – на море, а як ні, то блукаю по диких місцях серед скель, цвітучого дроку, золотих, як сонце, миртів у весільнім убранню, серед гіркого духу полиню».
…Уявляю, як неймовірно важко йому було спускатися (а потім – підніматися) до гроту по цих крутих, звивистих, немов гадюка, сходах (таких, гладенько обтесаних, мабуть, тоді ще й не було), оточених зморшкуватими стовбурами кучерявих кам’яних дубів (слава Богу, на них не побачив написів, бо ніж не бере). Тут, в ущелині, між двох скель, і дихати важко, хоча внизу – море, і, здавалося б, мало освіжати. У цій тридцятиметрової довжини округлій печері – ніби нічого особливого. Але дивні виверти каміння вгорі, ретельно оброблені плити чи то сходів, чи постаментів усередині; оздоблені дрібненькими, немов мозаїчними, камінчиками стіни вражають таємничістю й загадковістю. Що тут колись було? Настінні прикраси епохи стародавнього Риму свідчать, що грот теж, як і Блакитний, був храмом морських німф.
А ось на час перебування Коцюбинського грот навіть назву мав зовсім іншу – не Матерманія, а Мітроманія, тобто на пошану бога Мітри. Свідчення – у спогадах про Коцюбинського Вікторії Чикаленко, для якої він на Капрі був чудовим гідом: «Він так багато хотів написати про Капрі, так полюбив той острів і таку силу легенд знав про нього!.. Як захоплювався він – аж горіли йому очі – поетично таємничою історією ще поганського Grotta Mitromania; як живо він уявляв собі по тих руїнах амфітеатру, абсиди, барельєфів ту надзвичайну службу-жертву, що відчувалась там на хвалу індо-іранського бога Mithra, – бога сонця, світла, добра, знання та чистоти; як поринала його думка в далекім минулім, у померклих часах Paganisto romano (римського язичництва, – О.Б.)».
Чи був Коцюбинський язичником? З уваги на його залюбленість у природу – можливо, й так. Але я переконався напевно, що не був він безбожником, як намагалися його подати у радянські часи. Бо його відштовхувала не стільки православна віра, скільки її служителі. Не раз і в творах, і в листах він кепкує з російських попів. Часто ці святі отці, дуже далекі від святості, набагато більше робили для поширення атеїзму, аніж проповідники модної у часи Коцюбинського соціалістичної ідеї. Не по дорозі було українському письменникові зі священиками, які вірою й правдою служили імперії, цареві-батечку. Читачі, котрі ознайомилися з моїм нарисом «Римське щастя Миколи Гоголя», певно, пам’ятають, як вразили його в Італії ошатні католицькі храми, а надто – освіченість й інтелігентність їх служителів. Те ж саме відчував і Коцюбинський, який ось що пише Олександрі Аплаксіній 17 червня 1910 року після подорожі з Капрі до зруйнованої землетрусом Мессіни: «Это не наши монахи, грязное, невежественное племя, а культурные люди с удивительной любовью к искусству и древности».
А в спогадах Богдана Лепкого, який зустрівся з Коцюбинським у Кракові 1905 року, під час його першої подорожі до Європи, знаходимо несподіване одкровення, що не лише підтверджує сказане перед цим, а й багато в чому пояснює ставлення Коцюбинського до російської православної віри: «У неділю оглядали ми музеї, виставу образів і зайшли до церкви. Як виходили з неї, то на плянтах (бульвар чи парк, – О.Б.) Коцюбинський казав, що його тягне до наших, себто до греко-католицьких церков, «може, тому, що мій прадід був греко-католицький парох». Гадаю, в нас немає підстав не вірити тільки за незалежної України не лише пошанованому, а й вперше прочитаному Богданові Лепкому, про якого у семитомнику Коцюбинського, виданому 1974-1975 років, зневажливо сказано: «український письменник буржуазно-націоналістичного напряму». А поява спогадів його 1989-го стала можливою за умов національно-культурного піднесення в тоді ще горбачовській Україні.
Релігійні погляди Коцюбинського, особливості його генетичної пам’яті тощо потребують, мабуть, окремого дослідження, а на Капрі він поклонявся неперевершеному творцеві – матінці- Природі. Тим більше, що її тутешні твори не могли не захоплювати.