Розстріляне кохання не вмирає

У війни страшне обличчя – грізне, суворе, безжалісне, жорстоке… Цей синонімічний ряд можна продовжувати, але попри все на такому чорному і непривабливому тлі розквітали найпрекрасніші, дивовижні людські почуття – віра, надія, любов. І ніякі бомби, снаряди, кулі не могли вбити те, що палахкотіло в людському серці. Навіть розстріляне кохання оживало й бентежило душу аж до сивини. Лариса Адамівна Макаренко згадує такі миттєвості своєї юності з трепетом, болем, ніжністю.

Гірко заплакала мама, бо прийшла біда

Той сонячний літній ранок 41-го закарбувався у пам’яті навіки.

– Я прокинулася, коли сонце вже торкалося променями верхівок вишень, які недавно квітували у нашому саду і ось-ось мали запломеніти соковитими ягодами, – згадує Лариса Адамівна. – Але поспішати було нікуди, тож ніжилася в ліжку. І гадки не мала, що за кілька сот кілометрів від мого Брусилова українську землю топчуть, нівечать фашистські чоботи. Вибігла радісно на поріг (адже  була щаслива пора шкільних канікул) і побачила на дворі маму, яка мила ноги і гірко плакала. А мама плаче, коли приходить якась біда.

Чотирнадцятирічна Лариса і уявити собі не могла, що чекає на неї і її велику сім’ю. Через кілька тижнів у містечко увійшли німці – у будинку райвиконкому влаштували військову комендатуру, поліцейську управу. На центральній площі, де ще недавно городяни святкували Першотравень, де грав духовий оркестр і виступали самодіяльні артисти, есесівці влаштували такі видовища, що діти від жаху затуляли очі. Одного разу вони вивели на плац полоненого радянського бійця і глумилися над ним, наче страшні звірі: били, змушували танцювати, співати, а самі при цьому пили шнапс і реготали. І все те відбувалося на очах городян – поліцаї силоміць гнали старих і малих на той майдан.

– Мій тато і його брати Павло та Петро були мобілізовані на фронт, – веде далі розповідь Лариса Адамівна. – Але не встигли дійти до лінії боїв, вернулися додому. Таким чином моя родина опинилася на окупованій території.

Із котиком у кошику в гості до тітки

Терпіти мовчки звірства фашистів на своїй землі люди довго не могли і невдовзі у хаті тодішнього голови торфорозробної артілі Адама Семеновича Макаренка почали таємно збиратися люди. Говорили здебільшого пошепки, а малу Ларису ставили біля воріт на варту. Підпільники гуртувалися під носом у німецької комендатури. Це було в кінці 1942 року. Підпільній організації дали назву «Радянський патріот», а очолив її дядько Павло Макаренко.

Знайшлася робота і для Лариси: їй давали кошика, в який садовили котика, а на дно клали газети, листівки і  відправляли до ближніх сіл, начебто до тітки чи до шевця щось позичити. Дівчині вже йшов 15 рік і вона не могла не помічати, як кожного разу на її шляху з’являвся сусід Іван, який тільки-но закінчив школу. Красивий такий, стрункий, він припав їй до душі, але ту велику таємницю вона не могла нікому розповісти.

– Чого це ти нишпориш за мною? – лукаво посміхалася вона до хлопця.

Він опускав долу очі й щось бурмотів, а тоді сміливішав і радив їй іти до села іншою стежкою, мовляв, навіщо зайвий раз потрапляти на очі німцям. А одного разу обняв Ларису за плечі й несміливо поцілував у щоку.

– Спершу я і не підозрювала, що Ваня також підпільник, думала, що просто залицяється до мене, – не приховує хвилювання сива жінка. – Той поцілунок запам’ятала на все життя. І понині Іван бентежить серце й душу, не розлюбила його, хоч стільки літ відтоді спливло. Пропав десь у тому жахливому вирі…

«Я мстила за свою рідню і за Україну»

Завдяки пильності підпільників чимало мешканців району не потрапили до Німеччини. Месники ставили палиці в колеса фашистам, де тільки могли. І незабаром ті здогадалися, що хтось заважає їм господарювати на окупованій території. Яким чином вони довідалися про штаб підпільників у хаті Макаренка, нікому і досі невідомо. Налетіло те чорне вороння на подвір’я зненацька і оточило його з усіх боків. Здоровань кат не встиг зайти до хати, бо батько став на порозі. Почалася стрілянина. Німці заґелготіли, зашипіли, наче страшні гусаки. Мала Лариса встигла прошмигнути через причіл-кове вікно у малинник і звідти дивилася, що коїться на подвір’ї. Убили тата, тоді маму, брата Степана… А наступного дня й хату спалили.

– Я опинилася в лісі, в партизанах, – згадує Лариса Адамівна. – Наймолодшою була з-поміж месників. Мене жаліли, не пускали на вельми відповідальні та небезпечні завдання. Та хіба хтось міг втримати таку непосидючу, як я. Я мстила за свою рідню – маму, тата, брата і за всю Україну.

Юна партизанка згодом стала командиром відділення. А за те, що влучно стріляти вміла, удостоїлася подарунка від командування партизанського загону імені Суворова – хустини із парашутного шовку.

Якось Лариса зі своєю товаришкою Раєю пішли до річки покупатися. Лише вийшли на берег Тетерева, коли бачать двоє німців роздягаються і шубовсть у воду. Дівчата нишком забрали їхній одяг, два нагани і мерщій назад. Гадали, що за такий подвиг командир їх похвалить, а він посварив, бо ж дівчата могли накликати біду на довколишні села.

…А вона любила Івана

Коли війна покотилася на захід, чимало партизанів пішли з діючою армією. Але сміливу красуню вони не забували – слали листи, освідчувалися їй. Довго їх зберігала і дуже сподівалася отримати такого трикутника від Івана Шуляченка. Не судилося.

– Ми були молодими, красивими, прагнули великого кохання, – тяжко зітхає Лариса Адамівна. – Війна не могла вбити в нас це природне почуття. Так, бігали ми на побачення крадькома від командира, чепурилися, хто як міг. Звісно, парфумів не мали, але намагалися бути у випраній кофтині, спідниці, акуратно зачесаними. Ніна Неділько з Коростишева любила Федю, а Ніну Семенівну, яку зрадив чоловік, вподобав Петро. Я ж любила Івана і досі його люблю… – голос її затремтів, рукою змахнула зі щоки сльозу.

У 1947-му вона вийшла заміж за свого сусіда Сашка Макаренка, тож прізвища дівочого змінювати не довелося.

У Лариси Адамівни чимало бойових нагород – ордени Богдана Хмельницького, Великої Вітчизняної війни, медалі «Партизан України», «За визволення Києва», «За Перемогу». Вона активна учасниця Шевченківської районної ради ветеранів. Поки спілкувалася з нею, телефон не вмовкав. Напередодні відзначила день народження, тож уся квартира в квітах – від сина, доньки, онуків, правнуків. Господиня пригостила і мене іменинним пирогом із вишнями та маком – сама пекла. Дай, Боже, їй здоров’я, щоб довго зігрівала своїм теплом і ласкою рідних, бойових побратимів, сусідів.