«Шоколадний» солдат

Цю історію розповів мені Герой Радянського Союзу гвардії генерал-лейтенант у відставці Кузьма Євдокимович Гребенник, який у роки війни командував дивізією.

Йшов 1944 рік.  Радянські війська визволяли міста і села від фашистів. Разом із тисячами бійців у лавах визволителів був солдат-полтавчанин Іван Світненко – немолодий, чорноволосий, з густими колючими вусами, що пропахли махоркою. На Світненковому чолі пролягли глибокі зморшки.

Жив Іван у селі, у невеличкій хатинці, працював трактористом у колгоспі. І було в нього діточок двоє – десятирічний Володька та п’ятирічна Наталка. Коли Іван потрапив на фронт, йому дуже хотілося швидше перемогти й повернутися живим додому, до дружини та дітей.

…Залишився позаду відновлений кордон країни, війська увійшли до Європи. І знову бої, важкі, виснажливі. Одного дня, коли  взяли невеличке містечко на заході Польщі, бійцям дозволили трохи перепочити.  Перед новим маршем їм видали по кілька плиток шоколаду – трофейного, що його гітлерівці не встигли вивезти зі складів.

Під час  коротеньких привалів діставав Іван із речового мішка плитку, відламував від неї шматочок і пив чай зі своєї алюмінієвої кружки. І не мав би цей шоколад ніякого відношення до нашої оповідки, якби  не один випадок.

Дивізія в неймовірно важких умовах весняного розливу сміливо форсувала Одер.

Замиготіли акуратні, з вузенькими вуличками і гостроверхими дахами німецькі селища, назви  яких, зазвичай, не запам’ятовувалися. Ніхто не міг згадати
і назви того, в яке увійшов танковий підрозділ весняним ранком 45-го.

Не дивлячись на те, що була вже дев’ята година, на вулицях – жодної людини. Свіжий вітерець ганяв бруківкою якісь папірці. Танк, що очолював колону, завмер. За ним – усі інші. Зіскочили з броні піхотинці, вилізли з люків у промаслених комбінезонах танкісти. Потягнулися із флягами до колонки, що була неподалік. Але  вона не працювала. Чортихнувшись у вуса, Світненко пішов до своєї машини.

Із найближчого будиночка вибіг хлопчик років п’яти-шести, зупинився біля Івана. У передчутті чогось страшного зашторили вікна зацікавлені сусідки. На колінах поповзла до Івана мати хлопчика. В очах благання: «Вбийте мене, але не чіпайте дитину».

Нічого не розуміючи, Іван зняв із плеча речовий мішок, дістав останню плитку шоколаду в яскравій обгортці, що невідомо як збереглася, і простягнув її хлопчикові:

– Візьми!..