«Гуцульський скарб» у дзеркалі часу
Світ хобі – дивовижний і великий, але справжні колекціонери зустрічаються не часто. Так, трапляються щирі захоплення, збирання і гідне зберігання раритетів. Але тих, що глибоко вникають в тему, гортаючи словники та цікавлячись поясненнями фахівців, – дуже-дуже мало.
І все-таки мені пощастило познайомитися з Михайлом Степановичем Гайдуком, який колекціонує лотерейні квитки. У його зібранні – зразки майже за 200 років! Старорежимні, радянські, «полярні», муніципальні, «голодні», кредитні, суспільні... з портретами вождів й імператорів, із закликами здати норми ГПО і рекомендаціями щодо заходів пожежної безпеки.
– Михайле Степановичу, ви, напевне, великий гравець? І ваше хобі нагадує вам про численні перемоги над джек-потами?
– Якби ж то так! Інколи щось перепадає від Національної лотереї. А своє захоплення я розцінюю як своєрідний лікнеп. Багато років тому припав до бонів (грошові купюри) і зібрав чималеньку колекцію. Практично усі види асигнацій, які ходили в Україні: австро-угорські, російські, румунські, окупаційні, махновські... Її навіть виставляли в банку «Україна». А потім захопився філоменією (сірниковими етикетками). Серед інших була в мене «кузнецовська» коробочка. Неймовірно, у дореволюційному Києві була своя сірникова фабрика! Лісу тут не було, а фабрика була! Проіснувала вона, щоправда, недовго.
Нещодавно взявся за аптекарські ярлики. Надзвичайно цікава справа! Інформація, дизайн, печатки і прізвища аптекарів, рецептура мікстур, розпорядження... А паралельно з цим захопився лотерейними квитками.
– І про що вони розповідають?
– На відміну від нинішніх «джек-потів», лотереї минулого несли велике соціальне навантаження. Для прикладу, у царській Росії багатомільйонних тиражів не дозволяли. Й усі вони були під контролем у держави. Особи імператорського дому входили до складу тиражних комісій, своєю присутністю підтверджували «чистоту» розіграшу і не допускали надмірного азарту з боку гравців. Особливо популярними були так звані товариські й муніципальні лотереї. Прибуток від них використовували для розбудови міст, на соціальні потреби і благодійництво: утримання пожежних команд, ремонт водопроводів, поповнення бібліотек, притулки для сиріт... До речі, завдяки лотереї були викуплені із кріпацької неволі Тарас Григорович Шевченко та великий російський артист Щепкін.
– Я бачу серед ваших раритетів квитки, випущені батьківським комітетом Прилуцької жіночої гімназії... Підпис «мадам С.Мажуріна... 1911 рік... на користь учнів із бідних родин...»
– Саме так. Адже батьківський комітет мав піклуватися не про різдвяні подарунки для класних дам і ремонти шкіл, а про дітей... Ця ідея актуальна. І нашим «великим просвітителям» є над чим замислитись.
– Люди старшого покоління пам’ятають старі радянські грошово-речові лотереї: машини, човни, пилососи і «втішливі» карбованці. А що розігрували сто п’ятдесят-двісті років тому?
– Перелік призів писали на самих квитках. От лотерея Київського благодійного товариства під головуванням їхніх імператорських величностей і (я так думаю) генерал-губернаторші Єлизавети Сергіївни Трепової. «Ящик столового срібла, брошки, золочені свічники, стільці з червоного дерева, швейні машинки «Зінгер»... Усе на користь благодійних і виховних установ Товариства».
– А чи кожна людина мала змогу розщедритися на срібний чи золотий карбованець?
– І про це тоді думали. Особливо в розіграшах голодних і післявоєнних років. І при царях, і при радах. І не тільки в межах Російської імперії. У неврожайні роки замість плати брали яйця, мед, крупу, олію. І виграші були – від корови і коня до десяти пудів хліба або, у крайньому разі, устілок для чобіт. До того ж такі лотереї були усі безпрограшні. Гроші за купівлю квитків повертали, оскільки організатори розіграшів передбачали зростання вирученого капіталу, з якого і формувались «поворотні гроші». В Австро-Угорщині, наприклад, була дуже популярна шестикласна (шестиетапна) лотерея. Люди могли купувати її і в складчину, і частинами. Ставки для кожного туру були окремі. Призи також. Після чергового розіграшу «незіграні» квитки повертали до банку. Причому за повну вартість. Таку ж систему передбачали і щодо облігацій державної позики СРСР...
– Пане Михайле, ваша розповідь нагадала мені цікавий випадок. У дитинстві я гостював у селі Вільшана на Чернігівщині і почув розмову про «дивний гуцульський скарб». Якась родина із Закарпаття працювала на будівництві ферми. А коли виїхала, забула забрати стареньку свитку з гаманцем і старовинними купюрами. Серед миколаївських і габсбурзьких асигнацій – і лотерейні квитки 1910 і 1913 років. На фіолетовому папері з відрізними купонами було німецько-російське тлумачення.
– У тому, що господарі зберігали ті цінності так довго, немає нічого дивного. У ті часи «великих комбінаторів» до лотерейної справи не допускали. І люди вірили, що згодом обіцяні гроші, срібло, картини і земельні ділянки будуть розіграні. До речі, вірили вони і в лотереї державної позики. І в квитки ТСОАВІАХІМу. Його перші тиражі сягали 80 мільйонів штук! Уявляєте, який тоді був патріотизм! До того ж у 20-30 роки минулого століття лотерейні квитки несли й інформаційно-рекламне навантаження. Крім гасел, закликів і гарантій на них друкували новини техніки, види новобудов, портрети політичних діячів, героїв і ударників перших п’ятирічок. Але після викриття «ворогів народу» (на лотереях їхні портрети замазували чорнилом) лотерейна плакатність зникла і поступилась сіренькому вигляду сьогоднішніх.
– Такої колекції я ніколи не бачив. Вам би не хотілося зробити її надбанням громадськості?
– Я пропонував виставляти її в школах. Двоє-троє директорів погодились. Відвели місце, поставили чергових. А найчастіше відмовляли: «Наших дітей це не зацікавить». А виходило навпаки. Діти люблять колекціонувати. Вони підходили до мене і ділилися враженнями, а також розповідали про свої колекції бляшанок, віньєток з квітів, керамічних кухликів, клубних прапорців і значків. Якщо нове покоління не захоплюється збиранням календарів і марок – це не означає, що воно зовсім не цікавиться колекціонуванням. А інтереси треба формувати.