21 квiтня 2005 року, четвер №72 (17483) останнiй номер RSS
Головна ЗВІДУСІЛЬ ПОДРОБИЦІ СПОЖИВАЧ КУЛЬТУРА ДИВОСВІТ КРИМІНАЛ ДОБРИВЕЧІР

 ДИВОСВІТ
21.04.2005

Сповідь серця


Ситуація з ігровим українським кіно за минуле десятиліття виявилася ще складнішою, аніж із вітчизняним книговидавництвом. Його просто не стало. Що ж до кіно документального, то через розвал такого могутнього колись і основного його продуцента як «Укртелефільм», літописом доби нашої незалежності займалися здебільшого телекомпанії. Справжнім відродженням найкращих традицій української документалістики в сучасному світовому форматі можна назвати телесеріал «Пісні серця», який ми всі мали задоволення подивитись у грудні минулого року на одному з телеканалів.

Про роботу над серіалом наша розмова з його режисером і сценаристом Юлією Лазаревською.

– Пані Юлю, телесеріал «Пісні серця» – довгоочікуване нове слово в українській документалістиці. Це дуже компетентна, прониклива й захоплююча розповідь про народження і долю шести найпопулярніших українських естрадних пісень, що давно стали народними. Як визрів план цього проекту?

– Ідея телесеріалу – розповісти про 10 найвідоміших, написаних після війни естрадних пісень, яким судилося стати навіть символами України у світі. Ініціатором і організатором проекту була відомий продюсер світлої пам’яті Лариса Роднянська. Разом зі мною над серіалом працювали сценарист Юрій Морозов і кінооператор Микола Мандрич.

Поки що в телесеріалі ми розповіли про шість: «Пісню про матір», або як її називають у народі, «Рушничок», яку написав на вірші Андрія Малишка Платон Майборода, пісню «Два кольори» Олександра Білаша на вірші Дмитра Павличка, «Черемшину» Василя Михайлюка та Миколи Юрійчука, «Києве мій» Ігоря Шамо і Дмитра Луценка, «Марічку» Степана Сабадаша на вірші Михайла Ткача, і «Червону руту» Володимира Івасюка. Зараз працюємо над іншими чотирма піснями. Над якими – поки що секрет.

– Цікава архітектоніка фільмів, чудові зйомки, цікаві герої плюс вдалий монтаж передають оту неперервну сув’язь культурних традицій, які не підлягають ні ревізії, ні переоцінці. Що це – істинна народність, талановитість, духовність, душевність?

– Ми намагалися зробити телесеріал багатовимірним. По-перше, як біографію пісні, яка, природно, була б нецікавою без розповіді про творчі долі авторів і виконавців пісень – людей знаних, навіть знакових для нашої культури та історії. По-друге, це мала бути розповідь про час, у якому пісні народилися. Ми навіть виносили в преамбулу кожного фільму хронікально-документальні кадри про ті визначні події, що відбувалися в культурному житті України. Тепер цілком закономірним здається те, що Ігор Шамо та Дмитро Луценко створили такий задушевний гімн столиці України, як пісня «Києве мій», саме 1962 року. Адже Київ – великий культурний центр. Тоді сюди приїздили всесвітньо відомі колективи і митці, приміром, американський балет Баланчина, славнозвісні Поль Сартр і Сімина де Бовуар, карикатурист зі світовим ім’ям Бітструп... Гадаю, що тільки в такій атмосфері тогочасне Міністерство культури, очолюване Ростиславом Бабійчуком, могло замовити двом талановитим митцям пісню про Київ. І першими виконавцями її був чудовий дует Костянтина Огневого та Юрія Гуляєва у супроводі симфонічного оркестру українського радіо під диригуванням Вадима Гнєдаша.

– Як на мене, то фільми пісенного серіалу цікаві людськими історіями, просто таки вражаючими, як, приміром, події, що відбувалися з першим виконавцем «Пісні про матір» незабутнім Олександром Таранцем...

– Це справді так. З Олександром Таранцем відбувалися дивовижні історії, які розповіла його дружина пані Алла. Саме «Пісня про матір», яка тоді часто звучала по радіо, повернула співакові й рідну сестру Мотрю, загублену в роки страшного голодомору, і подарувала названу матір. Сільська жінка, яка втратила в голодівку свого єдиного сина, почувши пісню, повірила, що Олександр Таранець – то її Яків, який озвався до матері через роки піснею, і вірила в це довіку. І до кінця її життя сім’я Таранців шанувала цю чужу знедолену жінку, як рідну матір.

 – Як вдалося зробити так, що кожен із шести фільмів – в іншому сюжетному ключі, дати оригінальну зав’язку і розв’язку, та обов’язково – приємну несподіванку?

– Ми прагнули цього цілісного різноманіття. Водночас, намагалися дотримуватися золотого правила документалістики: фільм тоді вдалий і цікавий, коли гарні й цікаві герої. Так, фільм про пісню «Два кольори» побудовано на зворушливих спогадах дружини композитора Олександра Білаша – відомої співачки Лариси Остапенко та його доньки – знаної журналістки Лесі Білаш. А також на розповіді про історію народження цього твору відомого поета Дмитра Павличка. Звісно, прикрасили фільм інтерв’ю з першими виконавцями пісні – народними артистами України Дмитром Гнатюком та Анатолієм Мокренком.

– Цікаво, що три фільми серіалу – про пісні, які народилися на Буковині, у Карпатах. Як вам там працювалося?

– На Буковині ми знімали в селі Вашківці Вижницького району, де народилися, жили і написали свою справді народну пісню «Черемшина» композитор Василь Михайлюк та його сусід, поет Микола Юрійчук. Ту саму «Черемшину», яку співали навіть японці – знаменита в ті часи група «Роял найтс». У цьому виконанні «Черемшина» і звучить на тлі чудового карпатського краєвиду і переходить у буковинську народну пісню про Василя, яку виконує палкий народознавець, журналіст і режисер Василь Селезінка.

– Багатьох з авторів уже нема серед нас. Але вони присутні у фільмі. І не тільки духовно. Як, де, в яких архівах ви знайшли ті просто-таки дивовижні кадри про своїх героїв?

– Справді, довелося чимало попрацювати в архівах. Уявляєте мою радість, коли знайшла кадр, де Василь Михайлюк диригує своїм сільським хором?! І таких приємних дарунків було чимало.

– Якщо говорити про знахідки телесеріалу «Пісні серця», то одна з них – це героїня і натхненниця «Марічки» Степана Сабадаша і Михайла Ткача…

– У гірському райцентрі Путила ми справді мали радість зустрітися з тією самою Марічкою Степановою, нині Марією Кисилицею, якій Михайло Ткач, тоді ще юний поет, присвятив свого вірша. Текст настільки був пісенним, що, як згадує сам поет, згодом навіть було оголошено конкурс на найкращу мелодію, в якому взяли участь 40 композиторів. Переміг Степан Сабадаш. Отож, хоч існує сорок варіантів «Марічки», але народ визнав тільки один – Сабадаша.

– Як на мене, пані Юлю, ваш фільм дуже трепетний, світлий і делікатний, як доторк любові до пам’яті про Володю Івасюка. Ви показали нам його найкращу, найщасливішу пору – час «Червоної рути», коли найтяжчі його випробування ще були попереду. Але відчуття трагедії – воно присутнє у фільмі, надто у завершальній сцені, коли він, молодесенький, віддаляється від нас по високій гірській полонині...

– У кожному фільмі була своя не тільки мистецька, а й суто житейська драматургія. Недаремно ж кожна пісенна історія завершується архівними кадрами, які зберегли обличчя звичайних людей з Буковини, Полтавщини... Із усієї України. Того народу, про який дуже точно сказав народознавець Василь Селезінка: «Українець народжується з піснею, і помирає – з піснею».

Працю над фільмом про «Червону руту» справді супроводжувало відчуття трагізму… Саме тому я вдячна Левку Дутківському за його чудове інтерв’ю, сестрам Володі Галині й Оксані, директору Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка – Паші Нечаєвій. Ця інтелігентна, обізнана і добра жінка допомогла нам у зйомках фільмів не лише про «Червону руту», а й про «Марічку» і «Черемшину». Точніше, вдячна всім добрим людям, тим, хто сприяв нам у роботі над серіалом.

Галина Тимофіївна Тарасюк


21.04.2005   «Гуцульський скарб» у дзеркалі часу.




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.