Великодній кошик

Скільки себе пам’ятаю, мої батьки зазделегідь готувалися до Великодня: білили хату, прали рушники, шили чи купували собі й нам, дітям, якусь обнову, кололи кабанчика… А коли вдосвіта вирушали до церкви, то несли паски, яйця і все, що Бог послав до такого гарного свята, в красивому кошику. Він і зараз у мене перед очима: сплетений із білої лози, а зверху наче облямований різнокольоровою лиштвою. Кожна господиня старалася, аби її великодній кошик був не лише щедрим, а й красивим. І з того вельми пишалася. Після свята його ховали у комору, або слугував він хлібницею – в ньому добре зберігався хліб, пиріжки, печиво.

Наразі в моєму домі також є такий великодній атрибут – його я бережу тільки для освячення паски. Нового не купую, хоча нині вибрати є з чого. На будь-якому ринку знайдеться продавець-ремісник, який торгує своїми виробами. Має хист до такого ремесла і пенсіонерка Оксана Степанівна Казімір.

– Де плетуть таке диво? – поцікавилася в жінки.

– У Києві, на Дарниці, – мило усміхнулася. – Візьміть, дешево продаю: більшого за 13 гривень віддам, а меншенького беріть за 11 гривень. Кошик хороший – легенький і красивий, чи не так?

– Ваша правда. То ви самі їх плетете, а чи лишень торгуєте?

– Сама плету, сама і продаю, такий маю собі «пенсійний» бізнес. Ці кошики завжди були і є моєю рятівною соломинкою…

Оксана Степанівна змалку навчилася працювати з лозою – від мами перейняла ту нехитру науку. Ще до школи не ходила, а вже вміла плести кошики. У 47-му саме це врятувало її родину від голодної смерті. У західних областях на кошики батьки міняли хліб, борошно, квасолю, горох. Адже якось треба було прогодувати семеро ротів. Оксана Степанівна розповідає про пережите лихоліття, а в самої голос тремтить, в очах зблискують сльози.

– Мала четверо братів та сестер, – тяжко зітхає. – Усі померли, лише я доживаю віку на білому світі. Понад двадцять літ працювала на київському доку, а заробила таку пенсію, що ледь кінці з кінцями зводжу. Та ще й п’ятеро онуків дивляться на мої «статки».

Тож і донині жінка плете кошики з лози – як не як, а копійчину з того має. На перший погляд здається, що зробити такі речі може будь-хто. А спробуйте заготовити лозу, висушити її і з тих прутиків зробити кошика-малого, більшого, великого. У Оксани Степанівни у цьому ділі свій почерк майстра. Її вироби тільки білі, а це означає, що лозу сушила влітку на сонці, а вночі умивалася росою. «Невмиті» галузки будуть мати рудий відтінок. Такими гілочками майстриня зазвичай виплітає візерунок на кошику. Їх можна й нині заготовляти, але щоб взяти у роботу, треба дві з половиною години варити у чані, інакше не обдереш кору.

До обіду дарницька майстриня продала половину товару. А поки спілкувалася зі мною, знайшлися покупці й на решту. Навпроти такими кошиками торгував закарпатський ремісник, але правив за них дещо більше – від 15 до 25 гривень. Свої вироби він пофарбував лаком і вони виблискували на сонці як мідні копійки. Звісно, знайдуться покупці й на його товар, адже незабаром – Великдень. А йти до церкви хочуть усі із красивим кошиком.