Усі ми – родичі на білому світі...
Не зчулася, коли й десятиліття збігло... Коли? Риторичне запитання.
Пригадую, коли впала звістка про те, що Анатолія Тарана вже немає серед нас... У такі хвилини одразу нахлинають спогади – уривками, фрагментами завихрюються перед внутрішнім зором.
У нас склався майже ритуал: коли бачилися з Анатолієм Васильовичем, то жартома щоразу з’ясовували, чи не родичі ми. Бо ж не тільки прізвища мали ті самі, а й по батькові однакові... Хоч і знали вже з ним – таки не родичі, до того ж із різних куточків України походимо.
Мій старший колега – а бачилися ми переважно в Будинку літераторів – запам’ятався доброзичливим, усміхненим, дотепним. Чесно кажучи, відкрила в ньому, собі на подив, не просто тверезо мислячу людину, а й – хоч не люблю цього словосполучення – свідомого українця. Річ у тім, що тривалий час вважала: всі, хто пов’язаний із радянською армією, – не особистості, а солдафони, виконавці безглуздих наказів, роботи, котрим байдуже, якого роду-племені. Звісно, не все так однозначно було в Союзі. І Анатолій Таран розповідав, як доводилося йому не раз відстоювати власну думку в усе-таки специфічному армійському середовищі. За що й потерпав. А з настанням «перестройки» особливо окрилився: повірив, що може по-справжньому боротися за нове суспільство в Україні...
...Недарма досі чи не щоразу, минаючи редакційний стенд, де на знімках чимало тих, хто працював раніше у «Вечірці», поглядаю саме на його фотопортрет...