Данило зробив свою справу…

Подібно до того, як у російській спортивній пресі наші «Зірка», «Дніпро», «Нафтовик» тощо з дивовижною легкістю трансформуються у «Звезду», «Днепр» і «Нефтяник», хоч на «Рому», «Црвену звєзду» і «Селтік» це «правило» чомусь не поширюється («Рим», «Красная звезда», «Кельт» – хто-небудь чув про такі команди?), тож і Миколи у двомовному українському паспорті стають Нікалаямі, а Дмитри – Дмітріямі, і спробуй повоюй із жерцями і жрицями з районного ЗАГСу. З радянських часів ми знаємо, що в цьому огидно-принизливому порядку існували винятки.

Деяким видатним українським радянським письменникам дозволялося й у «братній російській мові» відтворюватися в українській транскрипції. Наприклад: «Павло Тичина». До таких «щасливців» належав і Микола Бажан, поет-академік. І ми навряд чи колись дізнаємося, як ставився до цієї «милості» сам Микола Платонович, цей безумовний класик української радянської літератури. Мабуть, гірко бути корифеєм красного слова, представником духовної еліти, коли народ, якого ти презентуєш, безсоромно русифікують, позбавляють і натяку на національну свідомість, ба, навіть національного почуття. На щастя, ефект цієї, з дозволу сказати, багаторічної праці радянських «сірих кардиналів» виявився дещо перебільшеним. Кілька років нехай половинчастої, нехай не зовсім послідовної, але незалежності – і від почуття «нової історичної спільноти – радянського народу» й мокрого місця не лишилося. Але цур їм усім. Може, й радянськість Миколи Бажана, його «забронзовілість» і байдужість до українства – теж категорії дещо перебільшені? Чи не час у дні ювілею поета бодай поверхово поміркувати про місце і роль його постаті в нашій історії?

Це нині шкільних підручників (маю на увазі не наклади, а варіанти) – мов собак нерізаних. Українська література – певне, не виняток. У 60-х роках минулого століття ситуація була зовсім іншою. Складання шкільної програми було процесом занадто серйозним. Тож дивно було мені, старшокласникові, котрий серйозно цікавився творами українських письменників, дізнатися, що хрестоматія, яку я, не пам’ятаю вже де дістав і якій щиро радів, не годиться, не відповідає чинному курсові української літератури. Рік її видання і справді був дещо застарим, хоча й післявоєнним. І правду кажуть – заборонений плід… Почав я тоді дошукуватись, чим же таким «не годиться» моя хрестоматія, які-такі твори до неї увійшли, які, на думку радянських інтернаціоналістів, не слід читати пересічному юному українцеві. І перше, що виявив, це поему Миколи Бажана «Данило Галицький». А у цій же ж таки хрестоматії вона мені запала в душу чи не найбільше! Твір про блискучу перемогу русичів над тевтонами. Чудова форма – урочистий стиль, чітка рима, навіть частка архаїчної давньоруської лексики визначена геніально – академік! Головне ж, читаючи цю невелику поему, я відчував приблизно те, що й тепер під час виконання українського гімну на Олімпіаді. Тоді мене не здивувало, що Микола Бажан написав «Данила Галицького» у роки війни. Тепер же мені зрозуміло все.

Уже в період українських мітингів і ланцюгів єднання потрапила до рук цікава захалявна книжечка. Тоненька й у тоненькій, можна сказати, благенькій палітурці. Збірка українських народних пісень. Але хто видавець! Не пригадаю вже точної назви, але суть та, що якийсь центральний політорган Червоної Армії! Годі казати про кількість орфографічних помилок та інших недоречностей у розрахунку на кожне слово цього пісенника. Але ж сам факт! Я показував «раритет» деяким розумним людям і дізнався, що під час війни, а точніше, на певній її стадії Сталін відновив не тільки Московський патріархат. Вирішив він використати й національно-етнічний патріотизм східнослов’янських народів. Можна припустити, що запропонували (прямо чи опосередковано) й Миколі Платоновичу написати щось таке, щоб підняло бойовий дух українців. І поет виконав це замовлення блискуче. І от що. Гадаю, він подумки подякував Богові, в Якого вірив чи не вірив – хто знає? – за те, що Той дав йому змогу хоч на короткий час вийти з остогидлої шкаралупи комуніста-інтернаціоналіста, вилити щиру українську душу у щирі і талановиті рядки… Ну, а в кінці 60-х років, коли в СРСР набирали обертів брежнєвщина і сусловщина, «Данило Галицький» уже явно не вписувався до курсу на злиття народів-братів у нову історичну спільноту. Данило зробив свою справу – Данило мав іти геть.