Місто в обіймах свята

Програма заходів до Дня Києва виявилась такою насиченою, що осторонь свята, здається, не могло залишитись жодного мешканця столиці. Атмосфера небуденності зафарбовувала своїми барвами всіх: і торговців пивом, які цими днями почувалися мало не  головними персонажами, і жебраків, що справедливо вимагали святкової милостині, і тих, хто принципово не рухався в напрямку центральних площ, щоб насолодитися безлюдністю околиць.

Свято творило саме усвідомлення свята. Воно прочитувалося на обличчях людей у метро, на ринках, в універмагах, на пляжах, площах і вулицях. А що вже казати про Хрещатик, Майдан Незалежності, Андріївський узвіз, Театральну, Європейську й Контрактову площі! З висоти пташиного лету ці території, мабуть, нагадували гамірну річку, яка втратила всі рельєфні орієнтири і текла людськими потоками в найнезбагненніших напрямках.

Ось біля оперного подали сигнали до початку «Дитячого цвітограю», і на Театральній площі просто неба розмістилося кілька десятків юних художників і художниць зі своїми аркушами та фарбами. Інша малеча взялася розмальовувати сотні надувних кульок, що прикрашали площу. Потім центр заходу почав розпливатися, ширитися, як кола на воді: тепер вже дитячий сміх лунав з усіх кінців площі, зливався у святковому унісоні з піснями та маршами  і губився десь у дотичних вигуках із Хрещатика.
Центральна ж вулиця завирувала із самісінького рання: перехожим непросто було розминутися, траплялося, відривали одне одному ґудзики від святкового вбрання і здебільшого інфантильно тішились із таких оказій.

Багато їли і пили. Здавалося: якби на мить в усіх цих людей раптом відібрали пляшки, чіпси і хот-доги, то свято втратило б свій смак у буквальному значенні цього слова! Власне, так і організовувалися святкові заходи, аби було предостатньо хліба і видовищ.

Цікавим заходом, що з кожним роком набуває дедалі більшої популярності в столиці, стало залучення до масових святкувань вуличних театрів. Один із таких – польський театр «Зона тиші» – представив свою виставу на Контрактовій площі. Власне, виставою це дійство назвати важко, бо те, що відбувалося  в суботу біля пам’ятника Г. Сковороді, нагадувало швидше якісь сільські весільні забави. За годину територія навколо пам’ятника вже повністю задіяна: глядачі намагаються впіймати ангела у кросівках, а він, рятуючись, залазить на стовп з ліхтарем.  До двох інших стовпів прив’язують мотузку, на яку розвішують випрані тут же акторами речі: жіночу білизну, підштаники, шкарпетки, панчохи та інше «веселе» шмаття.

Люди по-різному реагують на акторську імпровізацію: хтось активно підігрує їм, хтось вперто не бажає брати участі,  а хтось байдуже крокує повз навіжений натовп, мовляв, мене сьогодні вже нічим не здивуєш.

За рогом Контрактової чути інші розваги: з одного боку лунають пісні святкового концерту, з другого – долинає гамір Андріївського узвозу, де цього дня вирує особлива торгівля.

Під вечір розваги стають дедалі голоснішими і веселішими. Спів чути не тільки на вулицях, а й у метро, з вікон автобусів і маршруток, з парків і ресторанів. Надто – з Європейської площі, де відбувся фінальний концерт телепрограми «Шанс».

Проте сутінки вже  поволі спадають на  київські пагорби, єднаючи у хмільному піднесенні молодь, ховаючи святкові надмірності, підкреслюючи нічну красу міста і готуючи його до святкового салюту…