Без вини покарані батьками

Напередодні Міжнародного дня захисту дітей ми вирішили ще раз навідатися до вихованців Одеського дитячого будинку «Сонечко». Про нього вже писали торік. Для цього не довелося їхати у відрядження, бо деякі з цих дітей перебувають сьогодні у лікувальних закладах столиці. А біди з їхнім здоров’ям часто-густо такі, що й найдосвідченіші медики розводять руками. І залишається єдине – потупити свій погляд у підлогу й приховати від цих малюків сльози безпорадності. А серце крає біль за це беззахисне створіння, якому доводиться розплачуватись за гріхи та байдужість рідних батьків…

Така важлива рисочка

Про жахливий діагноз трирічної дівчинки Олександри – артогрипоз, тобто порушення функцій суглобів, ми вже розповідали на сторінках газети. У народі людину з такими фізичними вадами називають «жабеням», через характерну будову ручок і ніжок. Її хвороба – яскравий приклад розплати за гріхи рідних. Батьки – наркомани, до того ж матір – легкої поведінки. Коли ж народилася дівчинка з таким діагнозом, вона відмовилася від дитини.

Пригріли немовля співробітники дитячого будинку, а воно полюбилося всім, бо напрочуд ніжне й лагідне. У Сашеньки великі блакитні очі. Дивишся в них, ніби у морську глибінь. Ще два роки тому, коли дівчинці виповнився рік, ніхто не знав, як зарадити її лиху. Для надто складної й ризикованої операції потрібна була складна медична апаратура, та найголовніше – великі гроші. До того ж медики не були впевнені, що їхнє втручання хоч якось допоможе.

– Ми раділи б, якби дитина могла хоча б сидіти без сторонньої допомоги чи взяти до рук якийсь предмет, – пригадує головний лікар дитячого будинку Ольга Зброжник.

За допомоги спонсорів таки вдалося зібрати потрібну суму грошей. Зробили кілька операцій.

– Чекали її повернення, як рідної. Коли Сашеньку привезли, ніхто із працівників дитбудинку не міг стримати сліз. Дівча дивилося на нас глибокими очима й, плачучи, розповідало, як сумувала за кожним і дуже хотіла знову бути з нами, – продовжує Ольга Зброжник.

Хоча дівчинка й досі у бинтах, прогнози лікарів дедалі обнадійливіші. Ручки й ніжки потроху починають згинатися. Дитина докладає чималих зусиль, аби сприяти швидкому одужанню.

Щодня поряд з дівчинкою – дбайлива мама Іра, – так Саша називає няню. Щораз терпляче кладе перед дитиною олівця і аркуш паперу з надією, що та намалює хоча б одненьку рисочку.

У Ганнусі є шанс

Але не тільки в неблагополучних батьків народжуються нездорові діти. Про Ганнусю, яка потрапила до будинку дитини, коли їй було лише 27 днів, ми також розповідали. У дитини тератома (доброякісна пухлина) і злоякісна пухлина правого ока.

Три роки дівчинка зростала як звичайна дитина. Доброякісну пухлину лікарі видалили. Ганнуся раділа кожному дню й гралася в гурті з іншими дітками. Лише час від часу хапалася рукою за голову й тихенько стогнала. Коли її запитували, що болить, – з довірою й надією на допомогу казала: голівка. Про її проблеми знали всі дорослі, а от зарадити нічим не могли. Лікарі постійно наглядали за дитиною, а оперувати злоякісну пухлину не бралися, бо існувала ймовірність виникнення її в іншому, вразливішому місці.

Якось, граючись з дітками, Ганнуся раптово схопилася за око й почала несамовито кричати. Коли побачили, що сталося, всіх охопив жах. Трапилося й дійсно страшне: злоякісна пухлина просто виштовхнула праве око!..

– Налякані побаченим, ми почали обдзвонювати всі лікарні – з проханням допомогти дитині. Око їй одразу видалили, а от оперувати пухлину ніхто не брався. На щастя, у Київській нейрохірургічній лікарні відгукнулися і дали згоду, на яку ми всі сподівалися. Нині Ганнуся з нашою співробітницею перебуває у столиці. Дівчинку готують до операції, яка відбудеться днями. Сподіваємося й благаємо Бога, аби цій дитині нарешті пощастило. Вона пережила вже стільки страждань, що й годі казати, – зітхає Ольга Зброжник.

– Ганнуся для мене, як рідна, хоча й маю власних дітей, – розповідає співробітниця дитячого будинку Інна Романенко. – Коли вперше почула від неї слово «мама», душа зайшлася від хвилювання. Гадаю, пожертвувала б і часточкою свого життя, коли б це допомогло дитині. Лікарі заспокоюють, що у Ганнусі є шанс.

У жертву свою доньку

Майже кожного дня в Одеський дитячий будинок потрапляють все нові й нові знедолені діти. Півторарічну Оленку привезли сюди, вихопивши з рук навіженої матері. Правоохоронці врятували дитину від жахливої смерті. Її матір, хвора на СНІД та туберкульоз, під дією наркотиків вирішила зцілитися: в очманілу голову запала думка принести дитину в жертву і позбавитися смертельних хвороб. Приготувавши стіл на кухні для «жертвоприношення», вона роздягла дитину й приготувала для обряду. Проте налякана Оленка так несамовито кричала, що переполохала сусідів, які негайно подзвонили до міліції. На щастя, правоохоронці прибули вчасно.

– Дівчинка й досі замкнена, майже ні з ким не спілкується й весь час злякано озирається всюдибіч. Зрозуміло, вона зараз нікому не довіряє, адже в кожній людині бачить кривдника. Думає, що в чомусь завинила й покарання їй не минути. Але, сподіваюся, ми повернемо їй довіру до людей. Оточимо любов’ю й тоді її скалічена душа зцілиться, – розповідає ще одну сумну історію Ольга Зброжник.

Світ не без добрих людей

Уже 30 років ці добрі люди, працівники дитбудинку, піклуються про позбавлених щасливого дитинства. Проте багато труднощів, особливо фінансових, доводиться долати колективу «Сонечка». Для забезпечення продуктами, ліками, одягом,  врешті-решт, тими ж іграшками потрібні чималі кошти, яких, зрозуміло, цей спецзаклад не має. Тому найчастіше використовують гроші, що надходять у вигляді незначних благодійних внесків від державних та комерційних структур. Найактивніше допомагає підопічним дитячого будинку адміністрація одеського порту «Південний». Останнім часом на кошти, надані цим підприємством, знедоленим діткам закупили чудові ігрові майданчики, а у відремонтованих приміщеннях малі почуваються тепло і затишно.

* * *

Дітки перебувають тут до чотирирічного віку. Потім ті, кого не взяли у сім’ю, потрапляють до інтернатів. Немов шматочок серця відривається у вихователів, коли настає час прощатися зі своїми вихованцями. Вони довго дивляться їм услід, прощально махаючи рукою, й розлучаючись назавжди, вірять у їхню кращу долю.