Два дзвінки опівночі

До квартири киянки Інни Ткачук той дзвінок увірвався опівночі. «Не шукайте свого сина, – спросоння почула у слухавці незнайомий жіночий голос. – Він загинув у автокатастрофі…»

«Будь моєю
мамою…»
Інні не було ще й вісімнадцяти, коли їх, кількох третьокурсниць педучилища, привели на практику в дитбудинок. Тільки-но оголосили їхні імена малюкам, як раптом один із них, вухастенький і смаглявий, мов циганча, із криком «Ти моя мама!» підлетів до неї, єдиної блондинки з-поміж дівчат. Вона кілька разів виділяла зі стипендії студентські копійки на ласощі для цього крихітного брюнета. Але потім, щоб не травмувати і хлопченя, й себе, почала ходити до училища іншою дорогою. Бо від його «мамо!» поверталася додому в сльозах, майже хворою.
«А хто така мачуха?», – запитав її хлопчик такого ж віку майже десять років потому. Він забіг до неї захеканий, розпашілий: «За мною гналася мадам п’яниця!». Та жінка, здогадалася Інна, напевне й вигукнула: «Втікаєш до мачухи?!». Мадам п’яницею називали Віталикову маму, вже тоді позбавлену прав на сина. Пояснила малому, що є ненька, яка народила дитину, і є – котра її виховала. Але доброю або злою може бути і та, і та.
У невеличке містечко поблизу Калінінграда Інна переїхала з Білорусії вже одруженою. І ледве оговталась од бід. Померли одразу після народження її двійнята. Через деякий час втратила й коханого чоловіка: Андрій, моряк далекого плавання, загинув на кораблі у пожежі. Поринула в роботу –  вдома лише ночувала. Дитячий садок, яким завідувала, серед дошкільних закладів був найкращим. Щодня обходила спальні малечі. Помітила: трирічний Віталик не засинав, доки вона не постоїть коло його ліжечка. Дуже розумне дитя, але таке занедбане… Мама спилася. Дідусь і бабуся торгували самогоном. Батько Віталика при розлученні залишив дружині двокімнатну квартиру і все майно, не забував про сина. Та піклуватися про нього повсякчас зміг, лише отримавши офіційний дозвіл на повну опіку. Малий з’являвся в садку доглянутим.
Віталику було чотири з половиною, коли він переступив поріг Інниної квартири вперше. На стадіоні навпроти її вікон у неділю відбувався футбольний матч. Звідти й привів його Едик, син подруги.  Одразу по закінченні гри завітав батько хлопчика: видно, хтось сказав йому, куди той подівся. Прочинив двері, а Віталик: «Я хочу, щоб Інна Петрівна була моєю мамою!». І до неї: «Зараз  тато полагодить вам електрику». Якраз перед тим перегоріла лампочка. Тоді Інні вдалося перевести розмову на інше. Але в дитсадку Віталик учащав до неї в кабінет, з одним і тим же  проханням: «Будь моєю мамою…». А якось після концерту (співала в самодіяльному ансамблі) Інну зустрів Володимир, його батько, і запропонував вийти за нього заміж
«Наша мама – як з обкладинки журналу!», – хвалив її чергову обновку Віталик. Інна, чудова кравчиня, одягалася завжди гарно й оригінально. У них часто гостювали друзі: Віталик залюбки сервірував тоді стіл. Їхня домівка пахла пирогами, затишком і щастям. Син успішно навчався. Чоловік обіймав досить високу посаду на підприємстві.

Пачка грошей
із журналу
Одного разу (Інна саме повернулася з відрядження) зателефонувала приятелька-продавщиця, повідомила, що в магазин привезли хороше взуття. Інна відібрала чимало пар: Віталію, Володимиру, собі, свекрусі, матері. З коштами тоді у родині було сутужно, тож пішла позичати до подруги. Галина не відмовила, проте здивувалася: «Твій чоловік вважається найбагатшим на заводі, він же раціоналізатор». У Інни перехопило подих: оце так новина! Але одразу й заперечила собі подумки: чого тільки люди не навигадують… Десь через місяць, шукаючи якусь книгу, ненароком зачепила на полиці стосик Володимирових технічних журналів. Один, розчепіривши сторінки, полетів додолу, а з нього випала на підлогу пачка купюр… Не могла збагнути, як він так зміг… Сама, вже директор експериментального дитячого комбінату, підміняла прибиральницю, коли та була у відпустці чи хворіла, чистила на кухні картоплю. Грошей завжди не вистачало. Щоліта оздоровлювала  Віталія в санаторіях, їздила з ним по всьому Радянському Союзу на екскурсії, щоб більше дізнався й побачив. А його батько, як з’ясувалося, в цей час не тільки приховував свої доходи, а й зраджував дружину. Інна ще два роки прожила з Володимиром  під одним дахом: терпіла все заради Віталія, доки хлопець закінчив школу. Важко виходила з депресії після розлучення.
Володимир оженився на калінінградці. В Калінінграді мешкав, вступивши до інституту, і Віталій. Після першого курсу його забрали в армію. З Підмосков’я, де служив, написав Інні листа. Попросив приїхати, додавши список того, що мала привезти. Здебільшого, солодощів. Його відпустили з наряду, коли прибула. Поселили її в кімнаті офіцерського гуртожитку. Ще не розпакувала валізу, як Віталія покликали до телефону. Повернувся за п’ять хвилин, блідий: «Ще не вистачало  –  пояснювати, хто є хто… Взяв трубку, а мені з КПП: «До тебе мати приїхала». Знаю, кажу, я прибіг від неї, щойно зустрілися. «Та ні, – відповідають, – мати чекає на тебе біля прохідної»». Вони, не змовляючись, з’явилися до сина одночасно. Дві матері. Та, що народила його, і та, що всиновила. Колишня «мадам п’яниця» таки перемогла алкогольну пристрасть. Інна ледве вмовила Віталія, щоб він до неї вийшов. Приніс  каву, блок цигарок і плетені рукавиці  – дитячого розміру…

Сльози
найщасливішого дня
Інна провідувала Віталія в Підмосков’ї ще кілька разів. Коли демобілізувався, вже була дружиною киянина Вадима Ткачука. Від’їжджаючи до столиці України, залишила сину адресу й телефон. Проте ні листа, ні дзвінка не дочекалася. Володимир з дружиною та її дочкою переселився з Калінінграда до Краснодарського краю. Закінчивши інститут, туди відправився й Віталій. Про це сповістила  калінінградська подруга. Інна довго писала в Геленжик і дзвонила в усі довідкові служби, розшукуючи  Віталія  й залишаючи свої координати. Нарешті їй дали телефон санаторію, де нібито значиться таке прізвище. Це вже згодом з’ясується, що там,  у відділі кадрів, працювала дружина Володимира. Саме вона й взяла трубку, коли зателефонувала Інна. Відповіла, що ніяких Гончарових у них немає. А невдовзі у квартирі Ткачуків пролунав той страшний дзвінок про автокатастрофу. Віталій часто снився Інні. Вона ніяк не могла змиритися з його загибеллю.
І ось знову телефон розбудив їх опівночі. «Інна Петрівна? – почула вона у слухавці незнайомий жіночий голос. – Вас турбує Таня, дружина Віталія Гончарова. Він зараз курить на балконі, ніяк не наважиться взяти трубку…». «Віталій живий?», – зойкнула Інна. «Заспокойтесь, у нас все гаразд, маєте онуку і внука. Ми живемо в Москві…» А Віталій  стояв на балконі й курив цигарку за цигаркою. Боже, як же він завинив перед ненькою… Спочатку було соромно за батька – що так з нею вчинив. Коли вийшла заміж у Київ, переконував себе: «Навіщо я їй? У неї своє життя…» А роки минали…
Інна приїхала до Москви. На пероні періщив дощ. Вона побачила Віталія через п’ятнадцять років, невістку й онуків – уперше. Мала Віка, яку син тримав на руках, витирала йому сльози й питала: «Ну чому ти плачеш, татусю? Ти ж казав, що сьогодні у тебе найщасливіший день?..».