Протистояти наступові «термітів»

Один мій знайомий зауважив: мовляв, живемо в час двоногих «термітів» і «сарани». До цієї сакраментальної фрази парадоксальний стосунок має Українське товариство охорони пам’яток історії та культури. Днями відбувся його черговий з’їзд, який збігся з сорокаріччям цієї громадської організації. Вона якраз і покликана протистояти безпам’ятству, дев’ятому валу безкультур’я.

Сили нерівні. Та «Лиш боротись – значить жить!», – навчає нас Іван Франко. До речі, його онук, науковець Тарас Франко, нарікав у виступові, що неналежну увагу офіційний Київ приділив збереженню місць перебування генія саме в столиці України. Навіть 150-річний ювілей не допоміг.
На з’їзді, у залі засідань головної ради УТОПІК, зібралися люди переважно поважного віку. Хто підхопить охоронне знамено в умовах, коли й зберігати пам’ятки культури стає все важче?
Організація досі не має законодавчого права контролю за станом збереження пам’яток. А де вже взяти повноважень щодо охорони історико-заповідних ландшафтів? На Хортиці скоробагатьки будують вілли, Трахтемирівський заповідник давно не доступний для відвідувачів. І це далеко не всі факти «прихватизації» того, що по праву належить цілому народові.
Скориставшись нагодою, попросила прокоментувати ситуацію зі збереженням історико-культурних пам’яток у столиці Миколу Біляшівського, члена головної ради Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, онука знаного діяча української культури Миколи Біляшівського, який зокрема заснував Київський міський музей:
– Стан збереженості багатьох київських пам’яток не може задовольняти нікого. Насамперед через концептуальні помилки у плануванні та розвиткові міського господарства. На очах руйнується цілісність архітектурного ансамблю та ландшафту. Це часто пов’язано з невизнанням значущості певних періодів у житті України. Ніхто не зважає на працю дослідників, на думку істориків, – ось що надзвичайно прикро. Через те панує думка: старі будинки можна перероблять як завгодно. А це ж свідки історії.
У центрі Києва – будинок, у якому жив всесвітньо відомий художник Олександр Мурашко. Якби це було, скажімо, у Мюнхені – давно відкрили б там музей. Ми як слід не знаємо і не цінуємо своїх здобутків. Через те доводиться дивуватися і дивуватися: чому досі у Києві, наприклад, немає навіть вулиці Михайла Максимовича, який стільки зробив для збереження і дослідження пам’яток  історії  та  культури.
...Я пройшлася коридором УТОПІК. На стіні – величезний, з об’ємним рельєфом, проект регенерації історичної частини Києва. Хотілося б, аби намічене хоча б частково було зреалізованим.