Уявив, скільки душ зібралося біля пам’ятника...

Як мовиться серед журналістів, інформаційним приводом до зустрічі з Володимиром Коренем стало відкриття та освячення на Байковому кладовищі пам’ятника американцеві Джеймсу Мейсові. Автор меморіалу – саме він, ще молодий скульптор.

Лабіринти долі

Майстерня пана Володимира, та й сама дорога до неї, здалися мені певними символами. У центрі Києва пірнаєш під арку – і потрапляєш ніби в інший вимір. Проходиш майже лабіринт. Сама і не знайшла б майстерні. Вона в нежилому фонді, занедбаному приміщенні. Отак і вся наша культура: ніби є, начебто дбають про неї. Але...
Володимир Корінь сподівається тільки на себе. «Хліб скульптора дуже важкий. У прямому і переносному значенні. Підстерігають деформації хребта, суглобів – купа професійних болячок. Та сам же вибирав свій шлях».
Про шлях – далі. А спершу, роззирнувшись у високій кімнаті з невеличкими скульптурами на стелажах, ескізами на стінах, металевими станками на підлозі, розпитую про меморіал  Джеймсу Мейсові.
– Вдова цього унікального чоловіка  письменниця Наталя Дзюбенко  через спільних знайомих розшукала мене. Замовила пам’ятник. Ідея, концепція ніби сама собою народжується. Та  для задуму має бути поштовх. Опрацював гору матеріалів про цю видатну людину. І раніше чув ім’я, таке знакове для України. Американець у чотирнадцятому поколінні, якщо не враховувати індіанської крові. Вразило, що це надзвичайно совісна людина, яку, далеку за кров’ю від нас, українців, перевернув безмір горя  нашого народу. Спершу Джеймс Мейс почав вивчати історію України, захистив докторську. А потім працював виконавчим директором Комісії Конгресу США з вивчення Голодомору в Україні. Це він підготував трьохтомник свідчень про трагедію українців 1932-1933 років.
Доля привела його в Україну, тут він продовжував самовідданно працювати. І в українській  землі похований. Я побачив життя Джеймса Мейса як метеорит. Він прилетів на нашу землю і згорів тут. У центрі задуму – камінь як метеорит. Це  пам’ятник конкретній людині. Портрет мені відразу дався. Дружина глянула і потвердила про надзвичайну схожість. Огорожа меморіалу також із смислом. Художньо вона перегукується зі стилістикою напису на «метеориті».
– А що відчули під час освячення пам’ятника, коли зібралися  люди?  
– Тоді до мене майже на рівні внутрішнього видіння прийшло розуміння слів Джеймса Мейса «Ваші мертві покликали мене». Так він відповідав, чому в Америці почав досліджувати трагедію нашого народу і потім опинився в Україні. Що ми знаємо про невидимий світ? Про зв’язок між померлими душами? Трагедія знищення індіанського племені,  з якого коріння Мейса, і трагедія  винищення українців. І сам Джеймс, я впевнений, знав до кінця, чому він так говорив...
Мені  тоді, на Байковому, здалося, що незримі душі загиблих від голоду – несть їм числа – зібралися  біля пам’ятника. Мене досі не відпускають думки про цю світлу постать. Цінне те, що він як людина і вчений побачив нашу трагедію ніби сторонній, збоку.  Тому так оцінив нашу ситуацію сучасну: причина – в постголодоморному синдромі. Саме тому ми й досі не можемо вийти з кризи.
Оголошено конкурс на проект пам’ятника Мейсові, який  має бути встановлений біля одного з корпусів Києво-Могилянської академії, де  тривалий час він викладав. Я також подав свій проект.
Макет цього пам’ятника я побачила у майстерні Володимира Кореня. В основу цього твору він поклав ідею світла, просвітлення.  
– Голодомор не випадково озвався в моїй творчості, – каже Володимир Корінь.
 
Нічого не буває
випадкового
Розпитую про батьків 44-річного скульптора. Виявляється, батько, Григорій Ілліч Корінь, –  художник-монументаліст, заслужений діяч мистецтв, лауреат Державної премії в галузі архітектури за мозаїки в оформленні станції метро «Золоті ворота».  Завжди, чекаючи на потяг, «читаю» історію України по тих мозаїках, створених ним  разом із Володимиром Федьком. 
Це саме та станція,  проект оздоблення якої ніяк не хотіли затверджувати свого часу в Москві. Бо  ж основна тема  мозаїк – князі Київської Русі, українська історія, державність.
Син  (між іншим, Володимир Корінь народився у Луганську) розповідає:
– Батько українець, але народився в Ростовській області. Мама теж українка, народилася  в  Грозному у Чечні. Вони дітьми опинилися поза Україною, бо батьки їхні втікали зі Слобожанщини від голоду. Бабуся розповідала: ще під час продрозверстки приходили п’яниці й напівкримінальні елементи, грабували все до останнього, навіть з-під немовляти пелюшку  висмикнули й забрали. 
– Ой, якісь аналогії так і напрошуються, Володимире...
– Коли робив пам’ятник  Мейсові, то  згадував  бабусині розповіді. Через те думаю: багато достойних скульпторів є, що могли зробити цей пам’ятник. Але доля вибрала  мене.
– А як стали скульптором?
– Батько взяв мене за вухо і потягнув у скульптуру... – сміється Володимир. – Та не так уже буквально, не подумайте... Ліпив я змалку. Коли  школярем уперше взяв у руки  глину – а це було в батькового товариша-скульптора, – той глянув на мене і каже: «Скульптор з нього буде». Не хвалюся, скажу просто: випадкових людей у нашій справі не буває.
Попросила співрозмовника, котрий пригощав мене зеленим чаєм та смачнющим струдлем, спеченим мамою, про якийсь казус згадати.
– Розкажу, як запрацювався колись. Надумався чогось обробляти камінь просто у  майстерні.  Тут така пилюка стояла, що лампочки не було видно. А пил, як вода, по стінах стікав. Вібрація від «болгарки», шум, пил. У респіраторі  й відпочивав, інакше  й  не дихнути. Тоді переодягнувся – і з майстерні. Йду і відчуваю себе якось дивно. А то я в тому респіраторі вийшов на вулицю! Тепер пиляю тільки на  свіжому повітрі.
Камінь  Володимир сам вибирає в кар’єрах на Житомирщині:
– Як дім рідний знаєш, де який камінь, які відтінки граніту в якому кар’єрі, – зізнається він.
Замовлення знайти – це одне. Нині скульптор працює здебільшого над меморіальними пам’ятниками. Переважно портретними. А якщо  скульптура на повен зріст, поставити на фундамент кількатонний виріб – задача. Звісно, мають бути точні розрахунки конструкторів, аби не провалилося все в яму. Якось навіть геологи змушені були бурити, щоб узяти проби ґрунту. А вже коли пам’ятник готовий – переживай, аби троси крана витримали, щоб пам’ятник не впав і не розколовся...

Культура
і контркультура
– Скульптура, – продовжує Володимир, – не лише творчість, а  й виробництво:  матеріал, інструменти, різного плану робота.Часто – колективна. Вигравав конкурси на проекти меморіальних пам’ятників  державним діячам: не буду називати прізвищ... На навчання скульптора держава витрачає коштів, як на підготовку пілота. Вступають до художньої Академії уже фахово підготовлені – далі йде вдосконалення. Я закінчив до Академії республіканську художню школу.
– Де можна побачити ваші  роботи?
– У містечку Берестовець Чернігівської області стоїть мій пам’ятник загиблим під час Другої світової війни. Брав участь разом з іншими у виготовленні іконостасу храму Христа Спасителя в Москві. А загалом виграти на конкурсі проектів – майже нереально. Мій колега з Тернополя Іван Сонсядло навіть написав розписку родині, що не братиме участі в жодному конкурсі. Він стільки витратив матеріалу, сил і часу  на проекти! А його ідеї використали  інші – і годі. Невтілена скульптура – як не народжена дитина.  Комісії наперед відомо, хто «виграв».
І тут – корупція. Через те у нас така нецікава, як на мене, міська скульптура. Назвіть у Києві оригінальні пам’ятники? Ось латиська чи литовська скульптура мені запам’яталися самобутністю. У нас і досі – «монументальна пропаганда» за Леніним.
Тут ми з Володимиром Коренем знайшли і спільну думку, і різні підходи. Щодо «матєрі-родіни» – однозначно однодумці. «Козак Мамай» – буквалізм. Те саме – у підході до увічнення письменників – наголошую. Володимир вважає:  є культура і контркультура. Скульптура у публічному місці – енергетичний  образ. Митець не має опускатися до натовпу, а повинен наштовхувати людину на роздуми, інформувати. Твір має позитивно впливати і на підсвідомість.
Гадаю, за час нашої розмови Володимир перепочив від своєї нелегкої роботи. Випито не одну чашку чудового зеленого чаю. Пили його просто на скульптурному станку,  застеленому скатеркою. «Протоптуючи» доріжку до «провокативного» запитання, цікавлюся у скульптора, чи не розмовляє під час роботи з портретами? Я, буває, розмовляю зі своїм комп’ютером...
– Чого ж, буває. Взагалі, в нашій роботі артистом треба бути – в широкому розумінні слова.
– А з уявною дружиною не розмовляєте? – це моє «провокативне» запитання, бо 44-річний Володимир досі неодружений. А з нього, гадаю, був би добрий сім’янин.
Мій співрозмовник дуже природний, через те й відповідає просто:
– Науявляти багато чого можна... Є чимало жінок розумних і гарних. Для мене важливий спільний світогляд, схожі погляди на речі. Вік такий –  серйозний підхід...