Сім гривень за сина
«Убий», – вказала поглядом на комашку, яка приземлилася на стіл біля синової руки. Петро випустив крихітну прибулицю у відчинену кватирку: «Її, може, діти ждуть або мама…» «Тобі ж 25 років, – усміхнулася, – а таке говориш…»
Старшому сину Любові, Сергієві, пішов би 34-й. П’ятнадцять років тому вирядила його до армії. Вчився в технікумі й мав відстрочку. Але побажав відслужити з однолітками. Віддала державі совісного вродливого юнака. «Важко, звичайно, але розумію, що це мій військовий обов’язок, я до нього готовий», – писав у листі. Отримала ж страшну звістку: «…покінчив життя самогубством через повішання…» Домовину. Рахунок в Ощадбанку зі страховою сумою: не брала звідти жодної копійки, а зберігається там нині аж сім гривень. І значно менше уваги, чуйності й відповідальності, ніж дісталося від її молодшого сина комасі, яка випадково залетіла на кухню через відчинену кватирку.
Держава розплатилася на папері
«Ця пісня вимагає тиші…», – іноді слухає Сергіїв голос. – Озиваються його гітара, слова Бориса Гребенщикова «Под небом голубым есть город золотой…» На цій старенькій касеті із плівкою, що раз по раз скручується й заплутується (синові друзі принесли одразу після похорону), Сергій виконує п’ять пісень, здебільшого свого улюбленого Цоя. Розмовляє: «Ми писатимем одне одному…» У когось на дні народження, якраз перед армією… Любов Павленко із синами рідні не тільки по крові – і душами. Часто телефонує Петро (він одружений, подарував їй чудового онука): «Я заїду після роботи, треба поговорити». У нього немає від матері секретів. Як і непорозумінь з нею. Із Сергієм було так само. Не засинала, доки не з’являвся в квартирі, стояла на балконі. «Мамо, чому ти мене чекаєш, мені вже вісімнадцять, інші допізна гуляють і навіть не ночують вдома…» «А ти приходь». «Добре, я тобі обіцяю, пізніше 11-ї не повертатимусь…» І біг, щоб встигнути на 5 хвилин раніше. Одного разу затримався. Побачила його біля під’їзду, сидів з однокурсницею на сходах. «Сергійку, вже 12, треба збиратись додому і дівчині, і тобі». «Їй не можна додому – мама вигнала». «Тоді спатиме у нас, у моїй кімнаті. А з мамою з’ясує стосунки вранці». «Ой, мамусю, дякую, я гадав, ти не так зрозумієш…»
Приходила з роботи – у квартирі прибрано, хлопці щось зварили на вечерю. Вони дуже дружили, незважаючи на різницю у віці. Петі рано сказали: «Ти вже дорослий». В одинадцять років. Коли повідомили: «Будь, мужнім, кріпися, у тебе більше немає брата…»
Люба бігла по місту і щось кричала, у чоботях, похапцем взутих не на ту ногу. «Люди, мабуть, думали, що я божевільна», – згадує зараз. Не могла повірити… Сергій служив недалеко від Києва в обласному центрі. Востаннє зустрілися, коли його там провідувала. Поїхала у нових черевиках на високих підборах. А незадовго пройшов дощ. Прямувала із сином до скверика: поговорити, почастувати його гостинцями. Сергій переніс її через калюжу, щоб не зіпсувала взуття. Був сумний. «Може, тебе ображають?» «Ні, не ображають…» Поглядав на годинник: «Як швидко летить час». Повторив разів двадцять: «Боже, як мені не хочеться, щоб ти їхала…» Пізніше навідався до сина чоловік. Сергій розмовляв із ним у шапці, насунутій на лоба, чомусь її не знімав. Ця деталь згодом згадається промовисто. Провів батька до поїзда у п’ятницю, а в понеділок уранці у їхнє життя увірвалася жахлива незбагненна звістка…
Ніхто не зустрів. Ледве знайшли Сергієву частину у військовому містечку. Показали їм горище, де на світанку трапилося непоправне. «Там завжди було зачинено», – сказав один солдат. «А що, я повинен був з ним ночувати?», – прохопився офіцер. Ще один військовий вимовив їм стиха, нашвидку: «Раджу вам добиватися правди…» Синці на синовому лобі пояснили так: вдарився об підлогу, коли тіло знімали із зашморга. Проте насправді вони з’явилися за два тижні до Сергієвої смерті. Це показала повторна експертиза, зроблена в Києві. Сліди від побоїв були й на спині. «Хто вам дозволив цю експертизу? Ви не мали права. Це військове відомство, ніхто на неї не зважатиме», – відповіли Любові на запитання, чому ж такі різні результати обстеження тіла. «Скажіть спасибі, що хоронимо його на військовій ділянці», – наголосили у військкоматі. Обіцяного духового оркестру так і не дочекалися. Домовину супроводжували до Києва солдати з іншої частини, про Сергія вони нічого не знали. Поставили синові пам’ятник, обросли боргами ще більше. Вийшов якийсь указ, що таким, як вони, мають щось сплатити. Але їх відфутболили: ваш син починав службу ще в Радянському Союзі, а цей закон прийнятий уже в Україні. Страховка за Сергієве життя «згоріла» в Ощадбанку. «Я постраждала тричі, – каже Любов Петрівна. – Втратила сина. Свої заощадження. І гроші, якими держава розплатилася зі мною за викохану й для суспільства дитину. З приводу останніх зверталася до Кучми, Януковича, Тимошенко, Ющенка. Відповідь звідусіль однакова: без вкладів залишилися всі. Але ж це страхова сума. Хіба я винна, що держава не вручила її мені особисто, а перерахувала на Ощадбанк, щоб таким чином мати і свій зиск? Невже настільки багато таких «щасливих», як я, що влада не може повернути нам ті згорьовані гроші?»
Зараз Любові Павленко вони ой як знадобилися б… Перенесла нещодавно тяжку операцію, обсіли інші хвороби. Колись на здоров’я зовсім не нарікала, а від усього пережитого воно похитнулося серйозно. Щось із ліків купує за пільговими цінами, але ж тільки деякі препарати. А їх необхідно все більше. Одинадцятирічна донька теж слабенька – на обліку у лікаря…
«Ця пісня вимагає тиші…»
Оленку – тоді в неї було зовсім інше ім’я – Люба вперше побачила шість років тому. У лікарні, куди якось прийшла до подружчиної доньки. Батьки тримали своїх діток на руках, годували. А одне дівча ходило між ними, заглядаючи в очі, чекало, хто щось дасть і їй. У порваних колготках, обпісяна, з поголеною головою і з вавками на ручках, схожими на екзему. Звернулася до малої, але вона мовчала. Поцікавилась у лікарів і медсестер, чому дівчинка недоглянута. З’ясувалося: до неї ніхто не приходить. У свої чотири з половиною майже не розмовляла. Мати залишила її вдома, десь помандрувала, забувши про доньку. «Швидку допомогу» викликали сусіди, почувши плач, що долинав із квартири вже не раз. У Любові тоді защеміло серце. Майнула думка, що трагедії в обох майже однакові: у неї доля забрала сина, у крихітки – маму. Тільки ж мала зовсім самотня й беззахисна.
Почала її провідувати, підгодовувати. Дівчинка вже бігла їй назустріч, обнімала. Потім у лікарні розпочався карантин, нікого не пускали. Люба вмовляла нянечок, щоб дозволили побачити малу хоч на хвилинку. Вони з чоловіком вирішили, що заберуть її звідси. При удочерінні зіткнулися з перешкодами. У неї вік для цього був «на межі», чоловік (з першим, батьком своїх синів, розлучилась) – на десять років старший. Та все ж вдалося переконати працівників служби всиновлення, що з ними сиротинці буде затишніше й краще, ніж у дитячому будинку, який їй «світив». Три місяці, доки оформлялися документи, дуже переживав Петро – боявся, щоб мати не передумала затії із сестричкою. Коли ж принаряджену малу привели в адміністративне крило лікарні, до мами й тата, плакали з розчулення й радості за неї медсестра, лікар, юрист. Вдома її чекало дуже багато іграшок, до яких додалася й малесенька, обдряпана, яку вона принесла, затиснувши в долоньці – зі свого минулого, зітертого з пам’яті. Оленка не розрізняла кольорів, не знала, що таке сало і ще багато чого, з чим не зустрічалася раніше. Любина мати не вірила до останнього про поповнення в доньчиній родині, гадала, що то все просто розмови, жарт. Коли ж Люба вперше прийшла до неї з Оленкою, зустріла різкими словами: «Таки зробила по-своєму! Ще матимеш з нею проблеми. Ти взяла чуже горе!» Мала сховалася за Любою, мовчала. А як вийшли з будинку, промовила: «Я більше не хочу їздити до цієї бабусі». «А що сталося?» – запитала Люба. «Вона ображає мою маму…»
Тепер Оленка з бабусею – найкращі друзі. Раїсі Арсентівні важко ходити – проблеми з ногами. Оленка до магазину збігає, підлогу помиє, скрізь поприбирає. Особливо були необхідні одна одній бабуся й онука, коли Любов лежала в лікарні, прооперована. Оленка і мамі завжди допомагає. Дуже хвилювалася за неї, як прихопило в Люби серце, у селі, на дачі. Вибігла на вулицю: «Мамі погано!» Перепитувала: «Ну, як, вже хоч трішечки легше?» Любин чоловік з Оленкою суворий і непохитний: «Уроків не зробила – ніяких фільмів». Мама, доки тато на роботі, поступливіша: «Ну добре, подивимось серіал, а потім – за уроки». Якось дивились удвох передачу про покинутих дітей. Оленка дивувалася й обурювалася: «Як же могла так вчинити їхня мама?!»
Колись, як Оленка стане дорослою і зможе адекватно сприйняти інформацію про себе, Любов Петрівна збирається розповісти їй усю правду. Без жодного прикрого слова про жінку, яка її народила. Бо не знає, каже, ні її, ні обставин, у які вона потрапила.
Оленка любить своїх батьків. І братів. Петра, до якого часто забігає погратися з маленьким племінником. І Сергія, котрого провідує з мамою на цвинтарі. Дуже сумував за ним дідусь, Любин батько. Пережив онука лише на три роки. Не міг збагнути, як трапилась така біда. Сам служив у армії одразу після війни. Розповідав, як допомагали у всьому солдатам-новачкам, тоді не було такого садистського поняття – дідівщина. Що сталося із Сергієм – ніхто Любові не розповів. Неначе для матері це зовсім неважливо. У повідомленні зазначено: «Смерть пов’язана з виконанням обов’язків військової служби». Розтлумачити ці слова дуже важко. Сергій не признався Любові тоді, в останню їхню зустріч, що його непокоїть. Знав: вона б цього так не залишила, пішла б усе з’ясовувати. А здобути славу «маминого синочка» не міг. Але синці на лобі, на його тілі? Сам з останнього відчаю вдався до зашморга чи хтось ще й допоміг – як і те, що саме підштовхнуло до такого грішного кроку у Вічність? – залишилося його таємницею назавжди.
Та ходять по землі чоловіки, котрі служили поряд із Сергієм Павленком в армії. Ті, котрі знущалися з нього, і ті, хто за цим спостерігали й нічого не вдіяли, щоб допомогти. Так мало значили для них його муки? Ці чоловіки вже мають свої сім’ї, дітей. Чи згадують хоч колись Сергія, його згублене життя? Бог з ними…
Любов Петрівна дбає про одинадцятирічну доньку, мріє про її щасливе майбутнє. Доглядає маленького онука Максимка. Радіє кожній зустрічі із Петром, з невісткою. І зойкає, завмирає душа цієї киянки, коли озивається закручена плівка старенької касети із голосом старшого сина, Сергія: «Ця пісня вимагає тиші…»