Нащадки прикордонника Смоліна
Гроші на вибори, що тільки-но минули, витрачено колосальні. Якби з тієї суми бодай дещицю спрямувати на потреби нашого кордону… Проте український воїн у зеленому кашкеті не звик покладатися на утопію. Як свідчить практика, наш прикордонник облаштовує державний рубіж за найкращими європейськими зразками і за ті кошти, що може виділити держава.
Кордон починається із застави
Торік «Вечірка» писала про реконструкцію застави в слобожанському селі Веселому. І от щойно ми побували на Закарпатті, у містечку Великий Березний. Аби зайвий раз переконатися: слова українських прикордонників не розходяться з ділом. Вони і службу справно несуть, і свої помешкання облаштовують так, щоб затишніше жилося.
Тутешні споруди зведені в далекому 1960-му. У них містилися комендатура, прикордонна застава, навчальний пункт. Тобто експлуатувалися за повною програмою. А от про капітальний ремонт у колишньому Союзі не дбали. Тривалий час заставу у Великому Березному не помічали й у незалежній Україні.
– Сюди на службу потрапив у лютому 2004 року, – каже старшина застави старший прапорщик Володимир Гульоватий. – У спальних приміщеннях було холодно. Максимальна температура досягала 14-градусної позначки. Воїни відпочивали в спальних мішках. Проте й у них непросто було зігрітися. І от за два роки все змінилося на краще. Приміщення реконструювали львівські та чернівецькі будівельники. Прикордонники, зрозуміло, допомагали. У вільний од служби час. Тепер маємо і лазню, і власну газову котельню. У приміщеннях тепло, затишно й красиво. Маючи такий відмінний тил, просто соромно абияк виконувати безпосередні службові обов’язки.
Порушник не пройшов
Порушники, що називається, не дрімають. Чи не щодня й щоночі завдають клопотів. Перекрити тутешню неспокійну ділянку кордону – доволі проблематично. Місцевість лісиста й гірська. Під’їзних шляхів катма. Тож конкретні відстані воїни долають переважно на своїх двох.
Львів’янин Олег Меньо на заставі «Великий Березний» свій прикордонний обов’язок виконує п’ять місяців. Кілька тижнів тому на охорону кордону вийшов старшим патрульним. І одразу ж затримав нелегального мігранта.
– Пригода сталася близько четвертої години ночі. Фактично мав зніматися з ділянки, яку охороняв, – пригадує 20-річний прикордонник. – Уже повернув на заставу, на відпочинок. Але раптом у районі знаку N виявив сліди. Не гаючи часу, інформацію передав черговому по заставі. Отримав наказ – іти по слідах. Як з’ясувалося, порушник доволі далеко відійшов од маршруту нашого руху. Тож, аби його наздогнати, довелося бігти по глибокому снігу. Десь хвилин за 15 помітив незнайомця. До перетину кордону зловмисникові залишалося пройти 50 метрів. Але не судилося.
Тієї ночі 30-літній чолов’яга замість Словаччини потрапив на заставу «Великий Березний». Звідти подальший шлях порушника проліг до Чопського прикордонного загону.
…А на ранок командир застави капітан Романчук рядовому Меньо оголосив подяку.
До речі, Олег – не професійний воїн. Він строковик. Ще – півроку і…
– Щиро кажучи, думки мої поки що плутаються, – розмірковує молодий прикордонник. – До служби закінчив Львівський професійний ліцей будів-ництва та дизайну. За фахом я столяр-реставратор. Устиг попрацювати на виробництві. Там чекають на моє повернення. А мені, кажу чесно, подобається тут, на кордоні. Радився з батьками, братом. Вони підтримують мене в цьому виборі…
Ветеран «Ужка»
По-доброму заздрить сучасним українським воїнам у зелених кашкетах старший прапорщик у відставці 76-річний ветеран-прикордонник Василь Довгушев. Тридцять три молодецькі літа Василь Якович присвятив західному кордону. За його плечима – чимало виходів у дозори. Власноруч затримував не одного порушника. З інспекціями ветеран об’їздив ледве не всі застави, що дислокувалися на західному рубежі України. Багатьом молодим воїнам передав досвід охоронця кордону.
– А все як один день минуло, – промовляє пан Василь. – Але ні про що не жалкую. Більше того, радію, спостерігаючи за змінами й перетвореннями на нашому кордоні. Низький уклін од нас, ветеранів, голові Державної прикордонної служби генерал-полковнику Миколі Литвину. Він не на словах, а на ділі вболіває за побут і умови служби прикордонників. У розпорядженні наших воїнів – найсучасніші техніка, обладнання. А приміщення – моє старече око не натішиться. Я ж бо добре пам’ятаю, як у 1950-му починав службу. Тодішня наша застава «Ужок» знайшла пристанище в старому напівзруйнованому попівському будинку. Перший автомобіль з’явився лише через дев’ять років…
Фотографія на пам’ять
Квартирна проблема актуальна й для прикордонників. Одразу за комендатурою стояла напівзруйнована занедбана будівля – колишній клуб навчального пункту. За рік її відбудували, реконструювали і в день презентації застави «Великий Березний» офіцери і прапорщики отримали ключі від нових квартир. А в Чопі Микола Литвин ще двадцятьом прикордонникам вручив ордери на квартири в щойно зведеному будинку, який донедавна вважався безнадійним довгобудом. Але тепер, схоже, місцеві воїни значно частіше отримуватимуть житло. Поряд зводиться ще один будинок.
– Поки я тут, будь ласка, запитуйте, що вас цікавить, непокоїть, – звернувся до офіцерів, прапорщиків, їхніх сімей пан Литвин.
У відповідь – тиша й усміхнені обличчя. Мовляв, які, пане генерал-полковнику, запитання. Найголовніше – власне помешкання – уже в руках. Тепер, можна не сумніватися, кордон охоронятиметься ще пильніше й надійніше.
Кількахвилинну мовчазну паузу порушив хлопчина років 12–13. Попросив у Миколи Михайловича дозволу сфотографувалися з ним на добру згадку. Генерал підлітку не відмовив.
– Ну, козаче, певно, прикордонником будеш, – чи то запитав, чи то зауважив голова Державної прикордонної служби України.
А чому б і ні? Можливо, ця фотокартка виявиться для юнака доленосною. І згодом він обов’язково поповнить ряди українських слідопитів – гідних нащадків легендарного Олександра Смоліна. Старшина власноруч затримав 169 порушників західноукраїнського кордону.