«Западенка» з Чехії
Познайомилася з нею в Національному університеті імені Тараса Шевченка. Я намагалася підтримувати хоч якісь знання чеської мови, яку почала вже в зрілому віці вивчати у Брно, і відвідувала лекції. І ось мене підвели до Даґмар Кузьмової, яка на ту пору сама була студенткою Масарикового університету у Брно. А в Києві вона поглиблювала знання своєї української.
З когорти «народних дипломатів»
Звідтоді ми бачилися з нею хоч і рідко, але не раз. Востаннє спілкувалася з нею не так і давно, коли Даґмар приїжджала до Києва з Криму. Чому звідтіля? Бо працює там. Та спершу розповім, як усе почалося.
Звичайно, ще при знайомстві з Дариною мене передусім вразило, як добре вона володіє українською мовою: вільно, плинно розмовляє, з ледь помітним акцентом.
– Мене у Києві сприймають як «западенку», – засміялася Даґмар, яка запропонувала задля спрощення називати її Дашею. А я пригадала, що є український варіант імені – Дарина, Дарка. – Мені шкода, але навіть серед студентів університету імені Шевченка я не маю повноцінного мовного середовища, – нарікала Даґмар. – А я ж приїхала вдосконалити свою мову. Хочу писати дисертацію про українську літературу, багато читаю. Але вважаю, що мовою українською маю володіти добре, якщо не бездоганно.
І з цієї відповіді я зрозуміла, що Даґмар чудово знає наші українські реалії й історію. Це так приємно, коли розмовляєш з людиною з-за кордону своєю рідною мовою, та ще й не доводиться пояснювати їй чимало дивних речей, які нам добре відомі, наприклад, ситуацію зі станом державної мови в незалежній Україні.
Тоді довідалася я, що Даґмар народилася й виросла у Чехії. В університеті імені Масарика на філософському факультеті у Брно вона вивчала історію мистецтва та українську філологію.
І ось Даґмар у Києві, її все надзвичайно цікавить. Допитлива, весела, товариська, моя знайома встигала і по Україні поїздити, і завести собі чимало друзів, і на культурних заходах Посольства Чеської Республіки в Україні її можна було побачити.
Мене вразила її відкритість: ось ідемо з нею удвох на виставку українського художника, вона тут же знаходить із ним спільну мову, легко, невимушено. Налаштованість на позитив, – так ще можна було б назвати чи не основну рису характеру Даґмар. І водночас – вона має загострене почуття справедливості. Саме тому, коли раптом хтось дорікав їй, чому, мовляв, по-українськи розмовляєш, а не по-російськи, Даґмар відповідала:
– Я можу розмовляти й по-російськи. Але я в Україні, і розмовляю тільки українською.
Випробування
Даґмар вирішила: поки молода, не обтяжена родиною, має побачити якомога більше світу. Система одержання вищої освіти в Чехії дає змогу розтягувати процес навчання – не обов’язково вкластися в п’ять років. Отож, Даґмар побувала в Казахстані, Киргизстані, Вірменії, Грузії якийсь час пожила в Китаї, у Новій Зеландії і скрізь ще й примудрялася влаштовуватися на роботу, яка годувала б її.
«Оце справжня мандрівниця, – думала я про знайому. – Вона не просто бачить нові краї, але вивчає життя на новому місці зсередини і скрізь знаходить спільну мову з людьми».
Щоразу поміж черговими поїздками Дарина якимось дивовижним чином потрапляла до Києва, телефонувала мені – і ми зустрічалися для тривалої розмови.
А потім якийсь час, досить довго, від Даґмар не було ніякої звістки. І ось нарешті – дзвінок:
– Це Даґмар. Я хотіла б зустрітися, є що розповісти.
Розповісти й справді було що. Після дуже прискіпливого конкурсу-відбору Даґмар у складі чеської гуманітарної організації «Людина в біді» потрапила до Чечні. Тепер я зрозуміла причини змін у звичному колись образі моєї знайомої. Якщо раніше вона була жвавою, сміхотливою, іскрометно-радісною, то нині на її обличчі можна було прочитати змішані почуття. Мудрість, сум, якесь зовсім нове знання про життя – його цінність і знецінення.
Вона не вдавалася у подробиці – певно, щоб не налякати мене. Та з кількох моментів я зрозуміла: хоч і охоронялися працівники міжнародних організацій, але не раз їм доводилося ризикувати життям. І надивилася, певно, Дарина такого, про що вже ніколи не забуде... «Зачистки території» – страшніше за фільми-трилери. Викрадення співробітника охорони, вбивство співробітника Мусліма, якому навіть не було 29 років. Недарма ж багатьом доводиться проходити курси психологічної реабілітації після такої роботи. Але зрозуміла я те, що Дарина зовсім не шкодує про свій вибір. Саме тому, що це був її власний вибір, а не хтось вирішував за неї.
Даґмар Кузьмова мріяла працювати в Україні. Можливо, в Посольстві Чехії чи іншій структурі. Вона передбачала, що контакти між Україною та Чехією обов’язково розвиватимуться, і її знання мови та організаторський хист стануть у пригоді.
Отож, чергова наша зустріч із Дариною відбулася тоді, коли вона почала працювати в Сімферополі волонтером ООН у програмі профілактики та боротьби з ВІЛ/СНІД, менеджером із організаційної підтримки для української неурядової організації «Кримське відділення Всеукраїнської мережі людей, які живуть з ВІЛ/СНІД».
Знаю, що над її робочим столом висить написане нею гасло: «Воюємо з вірусом, а не з людиною». Тобто вона допомагає Україні не тільки боротися з епідемією ВІЛ/СНІД і навчає громадськість жити поруч з ВІЛ-позитивними людьми. Долати стереотипи суспільства стосовно ВІЛ-позтивних людей дуже складно. Психологічні бар’єри зрозумілі. Дарина говорить:
– ВІЛ-позитивною людиною можу бути я, ви, ти, це людина, яка може жити, і справді живе завдяки Всеукраїнській Мережі ЛЖВ повноцінне життя.
У неї з’явилось дуже багато друзів між ВІЛ-позитивними людьми.
– Не перебільшую своїх можливостей, але вірю: спільними зусиллями можна багато досягти, якщо кожен робитиме те, на що спроможний. Я не мати Тереза, просто намагаюся бути максимально активною.
Кошти на роботу волонтерського руху ООН, де працює Даґмар Кузьмова, переказує Міністерство закордонних справ Чехії. Ця країна зацікавлена, аби в нас не поширювалася епідемія ВІЛ, зокрема й тому, що нині українці є другою за чисельністю групою іноземців, які працюють на її теренах. Даґмар говорить так:
– Вірус не вибирає національність і походження, він не знає кордонів.
А за прогнозами до 2014 року в Україні кількість ВІЛ-інфікованих може сягнути понад 800 тисяч... Катастрофічними темпами епідемія захоплює промислові райони на Сході України та портові міста.
Рівний – рівному
Коли ми востаннє розмовляли з Даґмар, вона приїздила до Києва на Міжнародний день волонтера ООН (5 грудня). Вона так багато розповідала про свою роботу, що я остаточно зрозуміла: Дарина – з тих людей, які послідовно й уперто несуть вибраний тягар відповідальності.
Під час розмови з’ясувалося, що Даґмар іноді важко збагнути нас, українців. Під час Помаранчевої революції ми виявили себе як зрілі громадяни. І водночас таке враження, що ми замикаємося у власних проблемах, не бачимо світу. Бо ж коли стався страшний землетрус у Пакистані, то ми виявили, м’яко кажучи, інертність, покладаючись на державу, а не на власну громадянську ініціативу. Хіба неправда?
Потім, пізніше, коли наші співвітчизники мерзли в Алчевську, я спіймала себе на тому, що ми так само сподіваємося, розраховуємо тільки на дії державних органів. А потерпали такі самі люди, як кожен із нас, і чи сушили ми голову, як допомогти ближньому?..
...Поки ми розмовляли, я встигла помітити, що Дарина зовсім інакше зодягнена, ніж я звикла бачити її раніше. Її улюбленим стилем був спортивний, вільний, демократичний. А нині її одяг посоліднішав, відтак і вона стала мати поважніший вигляд. Даґмар пояснила:
– Працюючи у вас, маю підлаштовуватися під прийнятий тут стиль життя, аби мене сприймали адекватно. Часто ходжу на прийоми до ве-ли-и-и-ких начальників. Вони навіть розмовляти зі мною не захочуть, якщо я буду зодягнена в легковажні джинси, абияк. А мені ж треба багато про що домовлятися. Пишаюся: моя значна перемога в тому, що «вибила» місце під наш Центр комплексної допомоги для ВІЛ-позитивних людей у Сімферополі. Небагато коштів було витрачено на реконструкцію центру.
Дарина була дуже рада, що представники чеської фірми «Ласселсбергер, а.с.» також брали участь у реконструкції та надали керамічну плитку вищого класу для оформлення кухні, ванної та коридору.
– А якою мовою ведете документацію, коли розмовляєте з чиновниками у Криму?
– Документацію ведемо українською та англійською. До цього зобов’язує і робота в міжнародній організації.
До речі, 4 квітня у Сімферополі на вулиці Ростовській, 21, відкриється Центр комплексної допомоги для ВІЛ-інфікованих. Консультації надаватимуться за принципом рівний – рівному. Працюватимуть групи взаємодопомоги, консультуватиме психолог, проводитимуться вечори відпочинку.