Ринкові пріоритети в антракті українського чемпіонату
Міжколова перерва в українському чемпіонаті нагадує вселенське переселення народів. Звісно, в мініатюрі, обмеженій кількісно та географічно, проте без істотних відмінностей. Так зване кадрове поповнення в елітних колективах насправді схоже на щорічну заміну одних виконавців іншими, і з кожним сезоном ця процедура набуває все більшої масовості.
Нині на перегляді в командах вищої ліги перебувають майже півтори сотні потенційних новачків, але й ця доволі солідна цифра далеко не повна, бо дехто з тренерів намагається приховати від широкого загалу прізвища зимових конкурсантів. Оскільки в першому колі вищолігові колективи задіяли близько чотирьох сотень гравців, то неважко з’ясувати, що фахівці намагаються оновити представницькі клубні команди наполовину.
Сперечатися з дипломованими тренерами з приводу гарячки на трансферному ринку, яка фіксується кожних півроку, журналістам і справді непросто: будь-які дискусії на цю тему все одно заверша-ться «залізним» аргументом на кшталт «дилетантського розуміння ситуації». Тим паче, що й більшість господарів професіональних клубів тепер, на відміну від недалекого минулого, розділяють амбіції найманих працівників, якими завжди були і залишаються надалі наставники команд.
Але нагадати бодай деякі категоричні висловлювання футбольних авторитетів з цього приводу можна без будь-яких ексцесів. Адже й сам Великий Лобановський наголошував, що для створення конкурентоспроможного колективу потрібно в середньому три роки. Причому, на радикальну селекцію фахівцеві достатньо й одного сезону. Натомість два наступних, як правило, використовуються для фахового шліфування ігрового ансамблю, кадрове поповнення якого відбувається надалі за так званою точечною системою, коли зміцнюються лише окремі тактичні позиції.
Допускати, що творчі нащадки та послідовники Метра забули про його оцінки кадрової стратегії чи просто нехтують ними, зважаючи на прискорену еволюцію народної гри в останні роки, не доводиться бодай тому, що тренери команд-невдах не раз і не два на післяматчевих прес-конференціях або після провального турнірного циклу використовують як основний аргумент у своєму захисті звичні посилання на вимушену роботу в умовах цейтноту.
Однак зверніть увагу на те, що відбувається насправді в більшості вищолігових українських клубів. Їх представницькі команди змінюються за два сезони двічі, а то й тричі! Та чи можуть за таких обставин награти ансамбль своєї мрії навіть дипломовані фахівці з амбіціями і досвідом? Як приклад, згадаймо багатостраждальний запорізький «Металург», який уже в двадцять першому столітті пережив не одну революцію, не кажучи про звичну для нього карколомність еволюційних змін, але так і не вибрався з підвалин актуальної турнірної таблиці, балансуючи над прірвою, що розділяє вищу та першу національні ліги. Новий наставник «вічного аутсайдера» не зрадив ні своїм, ні своїх попередників традиціям, узявшись завзято переукомплектовувати представницьку команду. До восьми футболістів, що з’явилися в «Металурзі» ще восени, може додатися щонайменше десять-дванадцять в антракті чемпіонату країни. Причому, без будь-яких гарантій – ні турнірних, ні кадрових. Не виключено, що навесні та влітку команда знову зазнає радикальних змін, адже троє з осінніх новачків уже подалися далі в пошуках «довгої» гривні чи «твердого» долара.
Найдивовижніше в цій ситуації те, що й з керівників українських клубів уже не питають за результат. Абсолютно байдуже, яку позицію посяде команда – п’яту чи чотирнадцяту. Важливим є інше: вона, тобто команда, має залишитися серед еліти. Бо в першій лізі бізнес уже не той.
Ринок, панове, ринок. А ви кажете – футбол.