Колиска, сплетена з любові
Не знаю, як хто, а я завжди в душі тішуся, коли бачу щасливу молоду пару з дитятком на руках. Їхні очі випромінюють стільки радості і любові, що довколишній світ, попри всілякі непорозуміння, негаразди, здається добрішим, чистішим, світлішим. Немає нічого кращого на землі, ніж дитячий сміх і батьківська втіха. А де злагода в сімействі – там мир і спокій. У такій родині затишно усім, адже вона нагадує сонячну колиску, сплетену із дивних не вербових прутиків, а промінчиків любові, взаємоповаги, довіри, відвертості, щирості. Ось таку колиску сплели Марта та Володимир Бердники, а допомагають їм у цій нелегкій справі три донечки, мов писанки – Олександра, Таїсія і Майя. Кілька років тому їхня сім’я стала переможцем міського конкурсу «Родовід».
Три сестри
Найперше я познайомилася з маленькою Майєю – по телефону. І коли попросила передати слухавку мамі, почула на іншому кінці дроту схлипування:
– Мами немає. Я одна, я тільки встала і плачу…
– І чому ж ти плачеш? – спробувала заспокоїти дівчинку. – У тебе, напевно, є улюблена лялька?
– У мене їх багато, – почула вже веселіший голос.
– То, мабуть, їх треба одягнути?
– Я зараз це зроблю, – засміялася. – Поки мама прийде, буду гратися ляльками.
Через годину я знову зателефонувала і знову слухавку зняла Майя. Але вона вже не плакала, а радісно мені повідомляла, що попрала ляльчині платтячка, їла сметану з булочкою і приготувала собі чай, щоправда, не дуже гарячий, бо чайник встиг остудитися. І погукала до телефону старшу сестричку Тасю, яка щойно повернулася зі школи.
Чотирирічну Майю батьки змушені залишати вдома одну, бо ж до садочка за станом здоров’я ходити їй не можна. Тато з мамою «доглядають» її по телефону – щогодини цікавляться, чим займається. А близько полудня роль няньки перебирає на себе четвертокласниця Таїсія, яку в сім’ї називають Тасею. Таке ім’я для неї придумала найстарша сестра Олександра – студентка четвертого курсу столичного медуніверситету, шанувальниця Таїсії Повалій.
Ідучи до Бердників, уявляла сестричок схожими між собою, бодай, зовні. Та, як виявилося, помилилася: Олександра – світлоока русявка, Тася – довгокоса смаглявка, а Майя – наче дзвіночок конвалії, білява, крихітна і дзвінкоголоса. Але всі такі веселі й співучі, що я лише дивувалася та раділа. Олександра вбігла до квартири, коли я вже спілкувалася з батьками. Нещодавно вона вийшла заміж, і тепер навідується до родини, коли випадає вільний час.
– А хочете ми заспіваємо вам свою колискову? – мило усміхнулася і мерщій сіла за піаніно.
До неї підбігли інші сестрички – й невелика кімната наповнилася чарівною піснею про те, як бджоли співають колисанку квітам, а тиха і лагідна ніч – втомленому сонцю. Такої пісні я ніколи не чула. І не дивно. Адже слова та музику до неї написала Олександра Бердник.
– Я закінчила свого часу у Львові музичну школу імені Соломії Крушельницької по класу фортепіано, – пояснює найстарша сестра. – І вірші писала з самого дитинства. Деякі навіть були надруковані. Ось, приміром, у книзі, присвяченій Помаранчевій революції «Нас не подолати».
– Там і мамині вірші є, – додала Тася.
– Може, й ти маєш талант до поезії? – запитала у неї.
– Люблю співати, малювати, граю на акордеоні.
Я одразу помітила, якою красивою українською мовою розмовляють у цій родині. Таке шанобливе ставлення до рідного слова вони привезли зі Львова, звідки приїхали до Києва чотири роки тому. А змусила їх це зробити Олександра, яка вступила до столичного ВНЗ і дуже сумувала за родиною, навіть хотіла кинути навчання в університеті.
– І як тобі столичний мегаполіс? – запитала я.
– Місто красиве, люди чудові. Єдине, що мене трохи шокувало спочатку, – це засилля російської мови. Але я продовжувала розмовляти своєю рідною, чим дивувала деяких однокурсників. Тепер стала помічати, що й вони почали, зі мною принаймні, розмовляти українською. І навіть свого чоловіка, корінного киянина, привчаю поволі до цього. А насправді, я дуже сумую за Львовом.
Лірика і фізика не розминулися
Спостерігаючи за сестрами, ловила себе на думці, що їхня мова, пісні, закоханість у музику, мистецтво, ввічливість, вихованість – результат копіткої роботи батьків. Та й яблуко від яблуні недалеко котиться. Мама, пані Марта, має тонку поетичну натуру, хоча за освітою інженер-фізик, закінчила львівську політехніку. Навчалася в аспірантурі, але фінансова скрута не дала змоги захистити дисертацію.
– Я народила Олександру після третього курсу, – почала свою розповідь. – Колиску гойдали у гуртожитку по черзі з чоловіком, інколи мама допомогала.
– То ви з Володимиром – однокурсники?
– Ні, ми – двоюрідні брат і сестра, батьки наші були рідними братами. А познайомилися ще у дитинстві у бабусі. Володимир родом з Білорусі, навчався у Мінському політехнічному інституті, але згодом перевівся до Львова. Ось так і народилася наша сім’я.
Поки ми спілкувалися з пані Мартою, чоловік приніс кілька книжок, де опубліковані її вірші. Особливо приваблива «Святкова читанка», де поруч із поезіями Максима Рильського, Грицька Бойка, Івана Неходи, Леоніда Глібова є вірш Марти Бердник.
– Моя мрія – видати бодай одну свою збірочку, – зітхає моя співрозмовниця. – Та для цього моєї учительської зарплати недостатньо.
Марта Ярославівна викладає фізику у 217-й школі, що якраз навпроти її будинку. Спеціально вибрала роботу так близько, щоб на перерві можна прибігти додому і нагодувати Майю.
У цій родині свято шанують народні традиції. Мама має чудову колекцію старовинних вишиванок, які одягають вона й доньки на Різдво, щоб колядувати. А ще до цього долучається палка прихильниця бабуся Романа Миколаївна, кандидат економічних наук, доцент медичного університету. Онучки обожнюють її, наввипередки біжать назустріч і кожна намагається чимось потішити: Олександра читає свої нові вірші, Тася розповідає про успіхи у школі, а манюня несе оберемок іграшок. І бабуся від того тішиться, наче дитина.
Татків борщ смачніший
Господар дому за освітою – інжерен-механік. У Львові працював у конструкторському бюро, яке проектувало автобуси ЛАЗи. І у Києві можна побачити мікроавтобус «Дельфін», до створення якого він долучився. Та в Україні, на превеликий жаль, автомобілебудування у занепаді, ця галузь чомусь мало цікавить підприємців. Тож наразі Володимир Олександрович дещо відійшов від технічної творчості. Він як той чоботар, що без чобіт. Якби мав часу вільного трохи більше, то міг би й сам собі збудувати авто. Та у добі, на жаль, всього 24 години.
– Маємо зате гумового човна, – усміхається. – Влітку всією родиною в ньому пливемо по Дніпру, милуємося природою. Коли причалюємо, розпалюємо багаття і смажимо картоплю у сковороді. О, то дивовижна страва, з димком!
– Тату, ти розкажи, який смачний борщ вмієш готувати, – підказує найстарша донька.
– І не тільки борщ, – додає мама. – Він – неперевершений кулінар. Для мене кухня – це повсякденна справа, а для нього – творчість.
– До всього треба підходити з душею, – пояснює пан Володимир. – І до борщу, зокрема. Тому-то він і смачний. Єдине, чого не пробував робити – це пекти пироги, торти. То – царина жінок.
Бердники переїхали до Києва недавно, тож двокімнатна квартира у «хрущовці» потребує капітального ремонту. Наймати майстрів не збираються – господар розраховує на свій талант і руки. За таким чоловіком пані Марта почувається, як за кам’яним муром.
Поверталася я із Позняків, коли місто було у полоні вечірніх вогнів. Їхала у маршрутці і дивилася у вікна висотних будинків. Майже скрізь горіло світло. У кожнім вікні – різні людські долі: щасливі, або не дуже. І поверталася думками до родини Бердників, які гуртом роблять свій дім затишним, радісним.