Клімат український – у Європі
Вони тільки побачили одне одного, коли отримували нагороди за перемогу й активну участь у загальноміському конкурсі серед учнів київських шкіл щодо знання історії української діаспори. А познайомляться пізніше: коли їхні дослідження конкурсної теми – «Українські поселення країн Середньої Азії та Казахстану» – опублікують у збірнику. Тоді, крім своєї роботи, кожен прочитає й інші параграфи цього своєрідного учнівського підручника українознавства. І оцінить творчо-науковий потенціал співавторів – таких же столичних старшокласників, як сам.
Видати цю книгу пообіцяв пан Михайло Горинь, голова Української всесвітньої координаційної ради, яка спільно з управлінням у справах національностей та міграції КМДА згаданий конкурс проводить четвертий рік поспіль.
Інше запевнення пана Михайла пророче. – Він каже, що ХХI століття – століття України і наша держава визначатиме в ньому політичний клімат Європи. – Гадаю, воно реалізується не так швидко, як перше – з приводу книги. Бо одна річ – зібрати докупи й видати наукові розвідки школярів. А інша – повернути додому, до родин, мільйони громадян України, котрі в тій же Європі зокрема нині демонструють не вельми престижний імідж Батьківщини. Бо переважно нелегально доглядають там чужих дітей (своїх вдома залишили напризволяще), хворих пенсіонерів, а також виконують найчорнішу і найдешевшу роботу часто на рабських засадах. Чимало з них залишаються на чужині, одружившись і прийнявши нове громадянство, – це життєві історії вже найсучаснішої діаспори, найсвіжіша тема для досліджень… Українським кліматом має повіяти в Європу не із громад наших співвітчизників за кордоном, а із власне України – коли та стане заможною й прогресивною в усьому.
Проте незалежність України колись теж не здавалася надто реальною і досяжною тим, хто за неї боровся. І тим, кого виганяли з рідних обійсть, етапуючи до Казахстану й Середньої Азії і розселяючи 14 сімей на 35 квадратних метрах будівлі чи 39 українців у наметі на 60 кв. м… Ці факти діаспорних буднів із наукової роботи переможниці конкурсу, десятикласниці 142-ї столичної школи Марини Максимчук вразили навіть пана Михайла Гориня, котрий роки провів у радянських концтаборах. Але юні дослідники ще «нерозкопаного пласту українського буття», як назвав історію діаспори Володимир Горовий, заступник начальника управління Київської держадміністрації у справах національностей та міграції, знайшли й світлі сторінки життя співвітчизників у вигнанні. Це привітність і чуйність місцевого населення. І те, як берегли там свою національну сутність українці. Приміром, пані Надія Морозова (дівоче прізвище Груба), двоюрідна тітка переможця конкурсу, десятикласника школи №235 імені В.Чорновола Богдана Плахотнюка. Її батьків розкуркулили на Черкащині і вислали на Далекий Схід. Надійка була тоді дев’ятирічною. Але відтоді й дотепер ця жінка, нині москвичка, не забувала рідну мову, якою насолоджуються й нині її родичі з України, коли вона з ними розмовляє. «Навіть ми так не можемо, – зізнався батько Богдана Плахотнюка, Микола Григорович.
2003 року один із студентів Владивостока, серед яких чимало українців за походженням, запитав пана Михайла Гориня: «А что такое бандуристки?» Тоді почув від нього, що дві лауреатки міжнародних конкурсів за кілька хвилин мають виступити перед молоддю. Після концерту, який тривав удвічі довше, ніж передбачалося, пан Михайло поцікавився: «То варто пояснювати, що таке бандуристки?» «Нет!», – вигукнув зал…
До кожного, хто народився українцем, генетичний дух великого народу приходить у свій час, по-своєму. Сприяє цьому й конкурс щодо знання історії діаспори серед школя-рів Києва. Ще одна його переможниця, одинадцятикласниця школи №286 Катерина Голота, в роботі глибоко розкрила не тільки тему. «А й душу», – додав батько Каті, Олександр Голота, маючи на увазі доньчин вірш «Вірю в майбутнє України».