Страшно втратити роботу
Кілька днів тому зустріла приятельку, з якою давненько не бачилася, і… не впізнала її. Не по літах посивіла, постаріла, опущені плечі, в старомодному одязі, а в очах – страх. Розговорилися – і я дізналася, що знайома втратила роботу, а оскільки до пенсії залишилося небагато літ, то, звісно, влаштуватися на солідну фірму, де добре платять, – не світить. Які лише пороги бідолаха не оббивала, скрізь чула одне і те ж: «Ви нас не зацікавили». Отож стоїть на обліку на біржі праці й сподівається, що колись запропонують цікаву, високооплачувану роботу відповідно до її фаху. Та коли це буде?
– Знаєш, як мені тепер страшно, – зізналася вона. – Боюся занедужати, втратити квартиру, хоч намагаюся регулярно сплачувати за комунальні послуги, боюся, що мене ошукають, обкрадуть, боюся в борги залазити, бо нічим віддавати. І все через те, що втратила роботу. Держава ж по безробіттю платить копійки.
Пригадала я цю розмову не випадково, адже нещодавно побувала на засіданні правління Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. Красномовні слова, цифри звучали у звіті про діяльність фонду з уст керівника виконавчої дирекції Валерія Ярошенка. Торік послугами фонду скористалися дві третини безробітних. Упродовж року соціальні послуги та матеріальне забезпечення було надано 2,9 млн. незайнятих осіб, що перебували на обліку в державній службі зайнятості. Це на 12,9 тисячі менше, ніж попереднього року. Бо поліпшилася ситуація на ринку праці в багатьох регіонах України. Потреба підприємств, організацій та установ у працівниках становила 2415 тисяч осіб. Кількість зареєстрованих вакансій станом на кінець 2005-го порівняно з даними на початок року зросла на 12 відсотків. Державна служба зайнятості зуміла працевлаштувати понад один мільйон безробітних. На превеликий жаль, до цих щасливчиків не потрапила моя приятелька. Може, їй поталанить цьогоріч? А поки що вона належить до тих 606 тисяч осіб, які упродовж року отримували допомогу по безробіттю, середній розмір якої становив 172,6 гривні. Цієї суми вистачає їй, аби заплатити за комунальні послуги та щодня купувати житню паляницю і пакет молока. Якби не родичі в селі, то могла б вмерти голодною смертю.
Влада виконала свою обіцянку – працевлаштувала мільйон українців. За прогнозами фонду, цього року показник не буде меншим. За попередніми розрахунками послугами центрів зайнятості скористаються понад 2,8 мільйона наших співвітчизників, які понад усе мріють знайти хорошу роботу. Їм запропонують вакансії згідно з їхньою кваліфікацією та фахом, або ж пройти професійну підготовку чи перепідготовку, а 600 тисяч отримуватимуть допомогу по безробіттю. Нагадаю, що прогнозований розмір страхових внесків до фонду – 1,8 відсотка. Його встановлено Законом України «Про внесення змін та доповнень до Закону України «Про розмір внесків на деякі види загальнообов’язкового державного соціального страхування» відповідно до статті 102 держбюджету країни на нинішній рік.
– Передбачено підвищити упродовж року, – наголосив пан Ярошенко, – мінімальний розмір матеріального забезпечення безробітних з урахуванням поетапного зростання мінімальної зарплати та прожиткового мінімуму. Для незастрахованих осіб (крім військовослужбовців) та застрахованих, які тривалий час не працювали, – з 1 січня – 118 грн., з 1 квітня – 120 грн., з 1 жовтня – 122 грн. Для застрахованих осіб, розмір зарплатні яких дає змогу виплачувати допомогу по безробіттю в мінімальному обсязі, та незастрахованих військовослужбовців з 1 січня – 160 грн., з 1 липня – 170 грн., з 1 грудня – 180 грн.
Для тих, хто не має роботи, запропонують професійне навчання за 560 професіями та спеціальностями. У школах, місцевих центрах зайнятості, в сільських радах й надалі обладнуватимуть інформаційні куточки. До послуг безробітних інтернет-центри, ярмарки вакансій, дні кар’єри, тренінги.
Начебто усе так просто. Хто хоче знайти роботу, той її матиме. З цього можна лише порадіти. Але у мене душа болить за селян, зокрема односельців, яких ці райдужні перспективи навряд чи потішать. Адже у селі немає ні вакансій, ні роботи. Підприємців, яким потрібні робочі руки, можна полічити по пальцях однієї руки. Один цукровий завод, і той працює кілька місяців на рік. Людей відправляють у відпустку за власний рахунок або на біржу праці. А покличуть їх до прохідної аж у вересні. Тож люди чекають весни і всі надії покладають на щедрість городу. Їздити до міста на роботу – невигідно, бо ж щодня на дорогу треба витрачати щонайменше 5 гривень. Як мовиться, шкурка вичинки не варта. Невпевнена я у тому, чи скористаються мої хуторяни хоч якоюсь мірою соціальними послугами Фонду страхування на випадок безробіття. Навіть якщо у сільраді з’явиться інтернет-центр.