Чи не позичити нам розуму в Папуа-Новій Гвінеї?
Це виданя унікальне. Його надто важко охарактеризувати однозначно. Мовознавче? Публіцистичне? Культурологічне? Політологічне? Зрештою, просто збірник мовних порад? А може, навіть детектив? А чом би й ні?! Знаю принаймні одного підлітка, котрий, ніби «заведений» фабульною інтригою, не міг відірватися від читання книги Петра Федотюка «Добродії та лихочвори» (К., «Видавничий центр «Просвіта», 2005), доки не дійшов фіналу.
Але коли брати до уваги підзаголовок книжки «Етюди про мову (з редакторських записників)», то все тут ніби просто. Аж ніяк. По-перше, далеко не кожен редактор настільки (всім серцем!) переймається суспільним довкіллям (і передусім Словом, яке прагне захистити від електронного ворога), щоб не розлучатися щодень зі своїм другом-записником, ділячись із ним своїми болючими спостереженнями, враженнями, почуттями... По-друге, на сьогодні, на жаль, у видавничих структурах навряд чи можна надійно обпертися на міцний редакторський корпус, як було, скажімо, за радянських часів. По-третє, автор згаданої книжки не лише фаховий літературний редактор, а й письменник та журналіст. Звідси легкість, чарівність, фантазійність його стилю на базі міцного фундаменту – патріотизму. Крім того, саме слово «записник» у Федотюковому осмисленні бринить якоюсь довірчою інтонацією.
Петро Федотюк зовсім не ставив собі за мету конкурувати з поважними мовознавчими монографіями, дослідженнями, посібниками, бо його етюди не претендують на наукову аналітичність, він також далекий від дидактичності, – просто зайняв свою нішу в українському культурному просторі, спонукаючи співрозмовника-читача до творчого мислення, а не до механічного засвоєння словникового запасу. Його книжка, попри наявні подекуди в ній іронічність, гнів, невдоволення, повна світла й добра (це ж, власне, відбито й у самій назві, де акцентовано питоме українське слово «добродії»). Адже оповідач прагне одного: бачити свою націю, яка ще не одужала від кількасотлітнього нищення та переслідуваня, здоровою, у гармонії фізичного й духовного. «Говоримо про забруднення довкілля – мова в гіршому стані, аніж наші річки й криниці, – наголошує автор. – А з якого джерела питимемо, такими й будемо – здоровими людьми чи нікчемними мутантами».
Етюди Петра Федотюка – ніби дороговказ тим, хто збився з путівця, хто ще глибоко не усвідомлює, як багато важить мова, засвоєння знання її, адже недоречно підібране значення слова може призвести до страшної катастрофи. Важо повірити? Ось вражаючий приклад із записників. Автор посилається на книжку В.Гільмана «Мова науки. Посібник для правильного писання» (Нью-Йорк, 1961). Там ідеться про лінгвістичну неточність тлумачення Сполученими Штатами відповіді уряду Японії на американський ультиматум, надісланий перед бомбардуванням Хіросіми, яка (неточність), мовляв, і спричинила жахливу трагедію.
Пронизливий свист стріли письменникового слова, певно, почують не лише деякі газетярі, чиновники та імпер-лінгвісти, а й вищі посадовці та нардепи («Верховна Рада каліченням і знущанням над українською мовою (з мови? – О.Л.) може позмагатися хіба що ще з одним послідовним її могильником – Українським телебаченням»). Хоча... здавна відомо, що бажане і дійсне далеко не завжди збігаються (хіба що «співпадають» у сенсі спільного падіння). Хай там як, а Петро Федотюк уперто робить свою щоденну справу «санітара», справляючи благородний вплив на читача. Звісно ж, розумного читача. Нерозумному хіба не все одно, «рахувати» чи «вважати», «приймати» вітаміни чи їх «вживати», задовольнятися «більшою» половиною чи «меншою», «задавати питання» чи «ставити запитання (запитувати)», «відвідати» страви чи ресторан...
У «Добродіях...» автор не просто висміює неграмотне слововживання в різних ЗМІ, а вишукано садить їхніх працівників у калюжу. До чого дійшло, справедливо обурюється він, дехто й боротися з помилками не збирається:
«Мережа гіпермаркетів «Технополіс» залишає за собою право на можливі друкарські помилки». Чули десь таке? Люди розписуються у власній некомпетентності й непрофесійності! Це все одно, що підприємство «залишає за собою право на можливий брак!»
Крім того, пану Федотюку, як літераторові, болять і мовні покручі, якими рясніють «твори» деяких молодих авторів. Та хіба тільки молодих! У досвідчених, на жаль, цього «добра» теж не бракує. А що вже казати про ненаситне чудовисько – рекламу, яка нахабно пожирає «сіру речовину» довірливих (власне, беззахисних) громадян, а ті змушені терпіти... А ось Петро Кузьмович не терпить і отримує моральну сатисфакцію у двобої з тим чудовиськом.
На високий рейтинг читабельності книжки працює добра обізнаність автора у сферах історії, світової літератури, філософії, політики, географії. Так, наприклад, під час своєї «мовної» подорожі він кидає погляд на Папуа-Нову Гвінею, де «останній випадок канібалізму зафіксовано 1945 року. На честь того, що з кепською звичкою поїдати ближнього покінчено навіки, там навіть пам’ятника поставили. А доки ж ми їстимемо самі себе?.. Чи доживемо до часів, коли працівник державної установи, закладу – торгівлі, культури, – вилюднівши на українській гривні, повсюдно зрештою заговорить українською мовою, і ми так само зможемо поставити пам’ятний знак на честь того, що з кепськими звичками покінчено й у нас?» Якщо й не поставимо цього пам’ятного знака, так собі гадаю, то принаймні записники Петра Федотюка чи не найкраще послужать свідченням руху опору тотальному знущанню з української мови.
Олена ЛОГВИНЕНКО