«Вручєніє цвєтов гусарамі»
Бодай раз, а то й більше, у січні, який запам’ятався не лише лютими морозами, середньостатистичний киянин побував із дитиною чи онуком на новорічній ялинці. Звичайно, на всеохоплюючу картину ми претендувати не можемо, але є підстави вважати, що примітивні совкові масовки з деяким політично-ідеологічним присмаком назавжди відійшли в минуле. Тобто Санта-Клауси, Діди Морози і Снігуроньки вже не ті, що за радянських часів. Головне ж, перестала бути в Україні, зокрема в Києві, за сімома печатями і заборонами українська мова. Принаймні на офіційних, організованих владою різдвяно-новорічних дитячих святах. Слава Богові!
Але заждіть! Радіти зарано. В організації культурно-просвітницької роботи (а новорічні вистави – це лише один момент) я бачу повну аналогію з наповненням і якісним перевтіленням протягом 15 років інформаційного простору. Десь там у верхах ухвалили закон про мови, потім здобули політичну незалежність, яка, здавалося б, повинна була гарантувати йому зелену вулицю. Але хтось же таки знайшовся у навколовладному субпросторі, хто потужним грошовим плечем підтримав російськомовні ЗМІ, не тільки не дав їм загинути чи хоча б відійти на задній план в Україні, а за стислі строки зробив їх лідерами на всіх рівнях – від столиці до районів у найглухіших провінціях. Ці таємничі сили діяли рішуче і цілеспрямовано (чого, на жаль, не скажеш про сили державницькі, проукраїнські). Благополучно пережили вони й Помаранчеву революцію. Деякі «жовті» і, звичайно ж, російськопишучі журналісти фігурували навіть серед «героїв» Майдану.
Така сама повзуча контрреволюція спостерігається і в культурно-просвітницькій сфері. Із другої половини грудня до кінця січня в досить жвавих велелюдних місцях, наприклад, на тролейбусній зупинці «Вулиця Пугачова», можна було завважити досить великі яскраво оформлені рекламні анонси… новорічних ялинок. Але не офіційних, пропонованих міською владою, а, так би мовити, альтернативних. Здогадайтеся з трьох разів, яка мова домінувала і в самих анонсах, і в «новогодних представлениях». Хотіли того автори рекламки чи ні, а між рядками складеного ними заклично-запопадливого тексту виразно читалося: на нашому святі ваша нормальна російськомовна дитина і ви самі почуватиметеся абсолютно комфортно, дістанете максимум задоволення і позитивних емоцій, а головне, «мовє» на це свято вхід буде заборонено. Вона, ця «мова», залишиться за порогом, хай собі мерзне на 25-градусному морозі, обв’язавшись помаранчевим шаликом.
Схоже, для цих знову-таки таємничих культпрацівників роботи вистачає впродовж року. Он на носі день святого Валентина. А ще в січні на стовпах біля зупинок можна було прочитати неоковирне, однак добре віддруковане і розмножене оголошення про певні культурницькі послуги. Наприклад, «вручение цветов гусарами». Це що, плекання українських національних традицій? Гусарів тепер доставляють громадянам додому, наче білизну з хімчистки чи телеграму? Це підноситься так, ніби «гусари» стали для українців, зокрема жителів столиці, чимось настільки звичним і природним, що про їхнє транспортування до будь-якого київського помешкання разом із кошиком (букетом) квітів мовиться між іншим, як про те, що само собою розуміється. Звичайно, як і у випадку з «альтернативними ялинками», за послугу вимагається певна плата. Мабуть, чимала.
А ось ще один шедевр. «Клоуны шрек пираты баба-яга и другие сказочные герои (Озбройся хоч лупою, хоч мікроскопом, а Оха, Котигорошка, Івасика-Телесика тощо серед цих «героев» не побачиш. – М.Ц.) кукольный театр с выездом надом (тут і далі збережено орфографію і пунктуацію оригіналу. – М.Ц.) *На День Рождения *В садик *В школу *Для рекламных акций».
Отакі «клоуны»… Відчуваєте, якими ідеологемами і якими «общепонятными языковыми средствами» годуватимуть вони наших дітей і в садочку, і у школі, та ще й удома на день народження. І гроші, будьте певні, запросять за це чималі.
Плодячись із швидкістю інфузорій, російськомовна жовта преса в Україні виправдовувала цей свій розвій потребою обслуговувати російськомовне населення. Мовляв, ми не проти України, але вважаємо, що до обивателя національні ідеї краще доносити мовою, яку він розуміє, якою звик думати. Начебто логічно. Але скільки фарисейства в цих «доводах»! Адже ні в Польщі, ні в Чехії, ні в Ізраїлі мовно-національна гармонія не встановлювалася без прояву державної волі можновладців, без визначення чітких пріоритетів, протекціонізму. До чого призвела в Україні гнила безхребетна «демократія», ми бачимо на кожному кроці. Бачимо також, що мовно-культурне розтління стосується не тільки сфери ЗМІ. Хвацькі «культармійці», годовані зі списів вєрок-сердючок і братьєв-кроліков, досить потужно розгортають свою діяльність. Побільшало отаких оголошень про «культурні послуги» – недарма звертаюся до цієї теми. А спитаєш їх про їхній мовний статус, про зміст, де панує дух баби-яги і гусарів, то розведуть ту саму демагогію про потребу обслуговувати інтереси «простого человека».
До речі, щодо гусарів. Злукавив би, якби заперечував, що фільм «Гусарська балада» дивився в дитинстві і юності не просто з інтересом – із захватом. Який потужний патріотичний – російський! – заряд він несе. Як несформований в ідеологічному сенсі юнак я залюбки потрапив на цей гачок. Гадаю, далеко не я один. Тепер, звичайно, до цієї «слави російської зброї» у мене ставлення адекватне. Але, але… Не роздратування викликають герої Яковлєва, Голубкіної, Ільїнського, а в доброму сенсі заздрість. Коли ж руки дійдуть у наших митців до створення українських шляхетних образів такого рівня? Може б, квіти на день святого Валентина і на 8 Березня вручали в Києві не найняті псевдогусари в бутафорних мундирах, а хтось інший? Хто?