Дайте, дядьку, п’ятака!
Кожна домівка, кожна християнська родина відзначали велике, радісне свято – Різдво Христове. На столах була солодка кутя, господарі й господині постаралися – наготували всіляких страв, аби було чим частувати гостей. Люди у ці дні якісь особливі: щирі, привітні, усміхнені. Віталися словами: «Христос рождається!», відповідали – «Славімо його!», обнімалися, зичили один одному всіляких гараздів. Найпомітніша ознака такого свята – колядники…
Пригадується, у моєму дитинстві Різдво було найрадіснішим святом у році, навіть Новий рік був не таким веселим. Хоча переважна більшість хлопців та дівчат у нас на Рівненщині були піонерами і комсомольцями, а це ототожнювалося з атеїзмом, кожен у душі чекав Різдва.
Вечорами, сидячи на печі, діти розучували колядки. Адже, щоб бігати від хати до хати, треба було мати їх у репертуарі бодай кілька. Соромно йти колядувати, знаючи лише одну. Тож ми намагалися вивчити їх якомога більше. Певна річ, книжок для того не мали – з уст батьків, діда та баби завчали. Я, приміром, і донині знаю їх з десяток. У школі ми цим не хизувалися, а якщо й говорили, то пошепки, щоб учителі чи директор не почули. Та й колядували на Різдво ми крадькома, щоб вони не бачили, а то начуватимешся після канікул на шкільній лінійці. Бувало, що й ловили колядників – увесь вечір по вулицях села їздив «партійний бобик», з вікон якого виглядали наглядачі – парторг колгоспу та директор школи. Якось вони помітили вертепників і гайда їх відловлювати, наче зайців. Хлопці розбігалися поза хатами в поле, провалюючись по пояс у сніг, а ті – за ними. Та як не старалися – нікого не впіймали, хоча підозру на декого мали і в школі не давали їм спокою.
Нині ж, хвалити Бога, настали інші часи – наші діти можуть колядувати, не ховаючись: радісно, дзвінко, щоб по всьому світу чули їх. Так воно і є. Щороку ватаг колядників у моєму селі стільки, що лише встигай виносити гостинці: і старші школярі, і зовсім маленькі, і парубки та дівчата, і церковні півчі, братчики – пісенна коляда аж дзвенить у січневому піднебессі. Небо і земля торжествують! І мені трохи сумно та прикро від того, що у місті немає такого піднесеного, духовного відчуття свята. Кілька годин різдвяного дійства на Михайлівській площі біля Золотоверхого Михайлівського храму – це не те. До того ж далеко не всі мають змогу там побувати. А хочеться, аби духом коляди наповнився кожен дім, кожне серце.
Так, дедалі частіше на Різдво стукають у наші домівки коляднички – і це тішить. Однак вони ходять від квартири до квартири з іншою метою: не стільки Ісуса Христа прославляють, скільки вимагають: «Дайте, дядьку, п’ятака!» Утім, іншої коляди не знають. Ось і цього разу до моєї оселі прибігали хлопчики та дівчатка і кожен починав віншувати: «Коляд, коляд, колядниця, добра з медом паляниця, а без меду не така – дайте, дядьку, п’ятака, а п’ятак не такий, дайте рубель золотий». Звісно, золотого рубля я не мала – діставала гривню із гаманця, насипала у пригорщі всіляких солодощів (і краєм ока помічала, як вони від цукерок вернули носа). А вранці наступного дня побачила купу своїх цукерок, але роздавлених, під батареєю біля ліфта. Серце болем пройнялося: діти (а у тому є не лише їхня провина) перетворили різдвяні свята у заробітчанство, такий собі бізнес. Деякі по кілька разів ходять до одних і тих же господарів, якщо рознюхають, що ті щедро задарюють колядників гривнями. Монети ж не вельми охоче беруть...
– А мені в одному домі п’ять доларів дали! – хизувався перед своїм товаришем у тролейбусі хлопчик років дванадцяти.
– Ого-го! – дивувався той. – А мені лише у двох квартирах по десять гривень давали, решта – по гривні-дві. Зате цукерок насипали у торбинку, що до весни не з’їм. І що ти купиш на ті гроші, що наколядував? – поцікавився.
– Певно, комп’ютерні ігри, бодай десяток дисків. А ти?
– Мені трохи не вистачає для мобільного телефона. Але я не переймаюся – ще ж щедрувати, засівати будемо. Я вже визначив, до кого піду.
– І до кого ж?
– Е, секрет, комерційна таємниця…
…Я увійшла до квартири і не встигла скинути пальто, коли – дзвінок у двері. Відчиняю – двійко дітей: хлопчик та дівчинка.
– Чи дозволите заколядувати?
– Колядуйте! – відповіла і почала мерщій шукати гаманець.
А діти дзвінко й натхненно почали:
«По всьому світу стала новина:
Діва Марія сина родила»…
Очі їхні випромінювали стільки радості, любові, наче вони щойно із Вифлієма прийшли, де на світ з’явилося Боже дитятко. І хоча коляда довга – не поспішали, не обривали її, а промовляли кожне слово з дивовижним трепетом, щирістю, ласкою. Я на якусь мить забула про все – відчула себе колядником у своєму дитинстві й не помітила, як приєдналася до цього чарівного дуету. Закінчували коляду втрьох і на радощах розсміялися.
– Де ви навчилися так добре колядувати? – поцікавилася.
– У бабусі, в селі, – мовила дівчинка.
– О, вона знала їх стільки, що за Різдво не переколядувати! – додав хлопчик. – На жаль, бабусі вже немає, але її колядки ми пам’ятаємо.
Я подякувала колядничкам, пригостила їх гостинцями і відчула, що у мій дім завітало справжнє різдвяне свято – величне, духовне, світле, радісне. Таким воно і має бути. Звеселяймо світ змістовною біблійною колядою, а не «совєцькою» скоромовкою на кшталт «Дайте, дядьку, п’ятака!» До речі, її, а не справжні щедрівочки, ми почуємо і сьогодні, на Василя. Бо все одно що співати, аби грошей дали...