Острів Капрі: відкриття Коцюбинського
До письменника – як до короля!
Цифри, цифри, цифри роїлися перед Його очима: 500 дворів, 600 возів, 700 хомутів. Двійка, кокетуючи, чіпляла своїм хвостиком п’ятірку, а дві сімки раптом почали грати в квача і скакати одна на одну. Товсті нулі спліталися в цеп, що хотів оперезати Його шию. Він силкувався заплющити очі, щоб усього цього не бачити, аж раптом сила-силенна одиниць почали скакати йому в зіниці, впиватися, мов скабки, в обличчя, в скроні… І в груди. Він рвучко підвівся із стільця, висмикуючи з тіла ті болючі шпичаки, перекинув стола, де лежав стос паперів, лише наполовину заповнених цифрами. Всі оті сімки, шістки, двійки, одиниці – самотні й приправлені нулями, – зойкнули і розсипалися, мов порох, зникли, мов видиво…
Він вискочив на двір, де буяла весна. І не помітив у тій тісній комірчині, що вона вже давно прийшла й цвітом яблуні уквітчалася. Зацепенів. Ласкавий південний вітер пестив поранені груди. Тут, на волі, нарешті, згадав, що Він – Поет, творець слова. Але раптом його оточив великий натовп людей – ніби знайомих, рідних, але водночас – і незнайомих, і нерідних. Із їх вуст посипалися не слова Поета, а словечка і словеса. Нудні, холодні, як осінній дощ. Вони сипалися й сипалися на його голову, немов лушпайки від гарбузового насіння, із тихим шелестом, і прилипали, змочені слиною. Ну хоч би одне зернятко було – саме лушпиння…
І раптом ніби хтось ізгори промовив: «Тікай». І ось уже Поет біжить вулицею, полем, луками, степом. Загоюються груди, обсипається лушпиння… І Поет опиняється у краю далекім, на острові зеленім, що посеред моря блакитного. Нарешті, – сам…
Як не дивно, але на відстані в ціле століття Капрі й дотепер зберіг принаду, що її найбільше цінував Коцюбинський, – можливість усамітнення. По приїзді на острів 1909-го він повідомляє Євгенові Чикаленку: «Маю нарешті спокій, бо тут доволі безлюдно…» Ось і мої майже всі піші прогулянки, відбувалися здебільшого без свідків (кажуть, що це пощастило: навала туристів була ще попереду). Можна навіть було, знімаючи на відео, в тиші коментувати побачене. А зайшовши вранці до найвеличнішої культової споруди острова – Чертози, картезіанського монастиря св.Якова – я взагалі не побачив жодної людини. Десь там, у дворі, грюкали реставратори, а я ходив і ходив по келіях і галереях (вхід сюди – безплатний, оскільки музей у віданні Міністерства культури). В одній із них виставлено незвичні пейзажі Капрі пензля оригінального німецького маляра Карла Вільгельма Диффенбаха, який жив на острові під час відвідин Капрі Коцюбинським.
До слова, в Чертозі розміщено Капрійську муніципальну бібліотеку і, ймовірно, в ній є твори Коцюбинського російською і українською мовами. Адже ще 1913 року з ініціативи відомого італійського культурного діяча Дзанотті Б’янко й за сприяння Максима Горького на острові було створено Італо-російську бібліотеку. Її було зліквідовано за часів режиму Муссоліні, але фонди передано саме до цієї Муніципальної. Оскільки відомо, що Михайло Михайлович після знайомства з Горьким подарував йому щойно видану в Львові збірку «З глибини. Оповідання», також до Капрі надходили видані російською у Петербурзі у видавництві товариства «Знание» три томи оповідань Коцюбинського. Крім того, Горькому доставляли журнали «Русское багатство», «Русская мысль», «Жизнь для всех», «Современник», де в цей час друкувалися переклади з Коцюбинського. Тож бодай кілька примірників цих чи то книжок, чи журналів Горький, звісно, передав до Італо-російської бібліотеки.
Вийшовши із монастиря, я заблукав у непролазних, але від цього й чарівливих хащах, що називають монастирським садом, куди, здається, не ступала людська нога. Тут, на високій скелі, з якої видно рифи Фаральоні і мис Пунта Трагара, натрапляєш то на поруйнований грот, то на кущі полину, що вам по пояс, то на чудернацькі акації, то на фігові дерева, – я навіть зірвав кілька солодких, як мед, зелено-жовтих плодів. А ближче до виходу – чарівна своєю недоглянутістю алея просто велетенських фікусів (це не ті, що в діжках, як у нас): стовбури – немов кисті рук: гілля, торкаючись землі, проростає, і, піднімаючись угору, долучається до старого стовбура і так – безперервно.
Ось саме такі «глухі закутки» на острові й любив Коцюбинський, бо там, як він писав дружині, «не стрічаєш противних фористьєрів, всяких буржуазних німців і англічан». Натомість подрузі Олександрі Аплаксіній у листі за 12 липня 1910 р. подає з цього приводу справжнє зізнання: «Если хочешь, я никода не бываю одинок и в одиночестве никогда не скучаю. Природа дает так много, а в себе самом я нахожу неиссякаемый источник развлечений и интересов. Человек в себе имеет всегда так много интересного, что хватило бы не на одну, а на несколько жизней, надо уметь только извлекать и пользоваться».
Однак не лише «буржуазні» німці й англійці дивували Коцюбинського своєю вибагливістю й рафінованістю, а й так звані співвітчизники – літератори із Петербурга. Ні, він не засуджує їх, а просто констатує разючу відмінність уподобань українського письменника, закоріненого в народний ґрунт, із тим, до чого схилялися столичні росіяни. Ось він пише дружині 24 липня 1910 року: «Приїхали Іорданські (чоловік і жінка) – фактичні редактори «Современного мира» – дуже симпатичні (до речі, Марія Карлівна Іорданська – колишня дружина Олександра Купріна. – О.Б.); потому якась письменниця Никифорова». А в іншому листі, до Олександри Аплаксіної цього ж дня, деталізує, що він із ними здійснює піші прогулянки, катається на човні. Однак: «Все это народ столичный, далекий от природы, все их утомляет – солнце, море, дорога, хотя они много здоровее меня. Раздражает всякая живая, сильная южная краска – и лучшее время для них – это сумерки, когда нет солнца, когда все бледно и серо. А я по-прежнему солнце– и огнепоклонник и в своих вкусах не нахожу сочувствия». І далі – про морську прогулянку: «…Публика раскиселилась от жары.., дамы страдали от морской качки, которой я даже не замечал. Да и то после поездки петербуржцы заявили, что они «очумели» от всех впечатлений и идут спать!..»
Але хотів того, чи ні, та був Коцюбинський не звичайною людиною, що просто прогулюється островом і катається на човні, а письменником. І одкровення про його місію, його покликання він довіряє знову ж таки Шурочці Аплаксіній у листі за 29 липня цього ж року: «Продолжаю делать заметки в записной книжке, как пчела, собираю мед с Капри. Сделал уже 80 заметок, пригодятся. А, кроме того, в голове и в сердце у меня целый клад. Плохо быть писателем. Вечно чувствуешь какие-то обязанности, вечно имеешь широко открытые глаза для наблюдений, вечно натягиваешь струны сердца и настраиваешь их для мелодий природы. И все тебе мало, все кажешься сам себе бедным, недостаточно тонким, ленивым, небрежным – вечно недоволен собою. Хотелось бы весь свет обнять и заключить в сердце, собрать все краски и все лучи, накопить материал для работы, а вместе с тем с грустью чувствуешь, что ты плохой аппарат, несовершенный и не можешь выполнить своей задачи».
Однак він таки виконував своє завдання, попри хворобу та втому. І не лише збирав, як бджола, мед із Капрі, згадував українські верби і мальви, а й намагався наблизити рідну Україну до цивілізованої Європи. А це було можливим лише за умов об’єднання всіх українських земель і створення самодостатньої держави. Упродовж десятиліть радянські ідеологи намагалися подати Коцюбинського таким собі космополітичним соціал-демократом ленінського штибу, та насправді він був іншим. Українську ідею намагався доносити до розуму і сердець людей за будь-якої нагоди. Чернігівчанка Персида Березняк у спогадах «Вихователь молоді» описує, як вона у гурті дітлахів-однолітків зустрічалася з Коцюбинським. Михайло Михайлович розпитував школярів, які твори про Україну російських чи українських письменників вони читали. Потім цитував уривки з Пушкіна: «Тиха украинская ночь…», Гоголя: «Знаете ли вы украинскую ночь?». «А коли на його запитання, – пише П.Березняк, – чи знаємо ми, де саме на географічній карті лежить Україна почув, що не знаємо, – розгорнув карту Російської імперії і показав на ній Україну, додавши, що частина України знаходиться під іншою державою. Від Михайла Михайловича ми вперше почули і познайомилися з Україною як географічною одиницею». А далі ця жінка наводить монолог Коцюбинського, прикметний для його образу: «Кожен народ знає, хто він, і гордий з цього. На що вже євреї, яких так утискують і межею оселення, і процентним вступом до шкіл, і багато ще чим, але вони знають, що вони євреї, і горді з своєї нації, люблять свою мову, бережуть її і не соромляться нею розмовляти. А от ми, українці, далеко не всі знаємо, хто ми. Неосвічені не знають тому, що не мають знань, а освічені, дізнавшись, що вони українці, – скоро стають ренегатами: нації своєї цураються, мови своєї соромляться і за рік забувають, що граблі звуться граблями».
Коцюбинський непокоївся ще однією небезпекою панування Російської імперії: у ній перемішуються і перемелюються звичаї, традиції упокорених народів, їхні нахили й вподобання замінюються тим, що вподобали представники панівної нації. Усе це, безумовно, стосувалося і літераторів, які насмілювалися писати неросійською мовою. Прихильний до цивілізованої європейської культури, він по-доброму заздрить друзям-українцям з отієї, неросійської України. Богдан Лепкий згадує про свою зустріч із Коцюбинським улітку 1905 року в Кракові: «Як ми вертали додому, Коцюбинський сказав до мене: «Хвалю собі ваші звичаї, – побували в театрі, повечеряли, ще й повозкою можемо поїхати додому, а в нас все неможливо. У нас зараз були й зрази а-ля Пожарський, і кав’яр, і шампан, а все те скінчилося б у циганів. Знаєте, що це у вас коштувало б? Такі гроші, на які український письменник не може собі дозволити, хіба що писав би по-російськи, як наш Короленко» (хоч би як там було, а Короленка таки вважав своїм).
А в Італії Михайло Михайлович відчув, яку вагу має письменник у національній державі. По поверненні із Капрі 23 вересня 1909 року він напише Ганні Барвінок, письменниці й дружині Пантелеймона Куліша: «Оце недавно, бувши в Римі, бачив я таку сцену: на вулиці, переповненій народом, появляється якась людина. І ось, наче змовившись, усі скидають брилі та уклоняються їй. І там, куди йде та людина, я бачу цілі хвилі брилів; вони хвилюються, як море.
– Це король? – питаю.
– Який король? Це наш письменник Габрієль д’Аннунціо.
– Хто ж це вітається з ним, його знайомі?
– Ні, це все його читачі, його почитателі.
Тоді мені ясно стало, що то таке культура. В Італії народ вміє шанувати своїх великих людей, а у нас? (Згодьтеся, це запитання і через 100 літ уже в незалежній Україні лишається актуальним. – О.Б.). Тим приємніше було читати мені, як молоде покоління поправляє гріхи старшого в оцінці заслуг П.Куліша. Добре він сказав: «Усе минеться, одна правда зостанеться».
І щоб цієї Правди не лише для самих українців, а й про Україну в світі лишилося якомога більше, Господь і подарував нам таких світочів, як Шевченко, Франко, Леся Українка, Пантелеймон Куліш і, звичайно ж, Михайло Коцюбинський.