Ото була школа!
Ось уже кілька років я не передплачую і не купую газет, телевізор вмикаю лише тоді, коли на якомусь каналі йде культурно-просвітницька передача, а портативний радіоприймач, який транслював лише хуліганські FM-станції, викинув на смітник.
Причина проста, як хатній віник. Не можу читати сучасних «майстрів пера», для більшості яких, на жаль, не існує нічого святого. Ніби не в шанованих університетах їх благословляли у журналістику, а у школах злослів’я. Тому й не дивно, що деякі наші представники мас-медіа (а їх, на жаль, легіон!) більше нагадують чорносотенців, ніж представників професії, які повинні говорити правду і тільки правду.
Велика справа у кожній професії – школа. Така школа, яка існувала у «Вечірньому Києві» у шістдесяті роки, коли редакція містилася на Свердлова. Мені поталанило, бо я її вихованець. Моїми вчителями і наставниками був світлої пам’яті Іван Федорович Коваль та його «патрон», який доживає віку у Сполучених Штатах, Леонід Абрамович Даєн.
Це вони розгледіли в мені, звичайнісінькому інженерові-виробнику, потяг до каторжної роботи зі словом, з фактами, з людьми. Роз-гледіли і… благословили…
Ніколи не забуду свій дебют у «Вечірньому Києві»: два «підвали» (через внутрішній розворот) про неподобства, які творилися на заводі «Транссигнал». Невдовзі «полетіли» голови, у багатьох відібрали партквитки, навіть директора заводу (людину із заслугами) зняли з посади…
Але це – вже історія. Історія моєї «Вечірки», де я торував життя у велику журналістику.
Що хочеться побажати нинішньому поколінню «вечірньокиївців»? Передусім – повернути газеті здобуту кров’ю й потом її журналістів славу, а вона, як я бачу (бо читаю «Вечірку» регулярно), повертається. А ще – здоров’я, достатку і гарного настрою всім працівникам.
З повагою і шаною, Євген ВЕРБИЛО, голова Спілки журналістів України (1992-1997 рр.), головний редактор журналу «Фінансовий контроль», лауреат премії імені Ярослава Галана