Письменники «сидячі» і «стоячі»
Це зазвичай у нашому переповненому транспорті можна почути вислови-покручі: місця «стоячі» чи «сидячі». (Аби – не «лежачі» – подумаєш мимоволі).
Саме ці слова зринають у свідомості, коли зустрічаються на моїх київських маршрутах пам’ятники, зокрема письменникам. З одного боку, добре, що увічнені їхні образи. Ніби маяки духовності на островах-п’єдесталах посеред суєтного житейського моря, нагадують вони нам про справжню суть життя.
Але ж які вони одноманітні, ніби виготовлені за двома-трьома лекалами! Лекало номер один – письменник «стоячий». Лекало номер два: письменник «сидячий». Є ще номер три: «обрубаний», себто погруддя або поясний скульптурний портрет.
Почнемо зі старійшини: Нестор-літописець. Він стоїть із розкритою книгою в руках. До речі, це чи не найкращий пам’ятник у Києві, оскільки ніхто не знає достеменно, яким Нестор був зовні. Тому постать вирішена в символічному ключі – і це надало фігурі стильності й самобутності. А от Микола Гоголь, увічнений поясним бронзовим портретом на Русанівській набережній, архітектурно зовсім не вписаний у простір: пам’ятник сором’язливо-глухо затиснений між невиразними будинками. І задум – нібито Микола Васильович прагне пересвідчитися, що «чуден Днепр при тихой погоде» – не прочитується, хоч би як хтось намагався фантазувати.
Своєрідною інтригою став для мене пам’ятник Махтумкулі посеред скверика обіч вулиці Прорізної. Якось так несподівано виринув він одного чудового дня саме на цьому місці. Я зупинилася, приголомшена, перед постаттю основоположника туркменської літератури, якого читала, на жаль, тільки в перекладах. І тут-таки виникло запитання: а чому на цьому місці – саме йому пам’ятник, а не Гомеру, наприклад, або Шекспірові чи Байрону? Якось нічим не вмотивована присутність.
Та мова не про це. А про те, що, хоч би які «лекала» були, «стоячі» чи «сидячі», зрештою, це – класичні форми, головне ж – оригінальне наповнення, тобто втілення. Буквалізм, брак творчого переосмислення постаті того чи того класика – ось біда. Увічнений Олесь Гончар мало чим відрізняється від Максима Рильського: обидва сидять кожен на своїй бронзовій лавці напружені й застиглі. Такі пам’ятники не запам’ятовуються, бо нічим не вражають. Пригадую, як ще за радянських часів вирізнялися роботи литовських скульпторів Мікенаса та Йокубоніса. У їхніх творах – внутрішня суть людини, а не її зовнішня подоба. Або ось цього літа у Гамбурзі вразив мене (і тому запам’ятався) пам’ятник Генріху Гайне. У його символічній постаті відтворено суть поета, через серце якого пролягла тріщина цілого світу. Зрештою, яке оригінальне трактування людських особистостей залишив нам українець Олександр Архипенко! І хоч, як дивно, найвиразніший пам’ятник Шевченкові (українські скульптори Михайло Грицюк, Юлій Синькевич, Анатолій Фуженко) – у Москві: рвійний, бунтівливий Тарас, що підняв і веде Україну. А в нас, у Києві зокрема, досі продовжує втілюватися «ленінський план монументальної пропаганди» – яскрава особистість зникає від прямолінійного, «у лоб», трактування. Отож, не випадково, що над Дніпром досі височить ця лиха постать у подобі фалічної жінки зі щитом і мечем – наче зі страшного сну...
Звісно, це моє суб’єктивне бачення. Хтось може мати іншу думку. Та впевнена – давно пора звільнятися від буквалізму: мовляв, «це кінь, а не корова». Мистецтво – не копія дійсності, а переконлива реальність образів, чи не так?