«Але» – алеутам
По той бік окопу пролунала команда «Гази!». Дякуйте, гречкосії-українці, що не «Атом!». Але затіяна з одного боку у передзим’я, з другого – на початку наших виборних перегонів «газова атака» північного сусіда – лише один нюанс з його на диво різноманітного, можна сказати, невичерпного арсеналу для війни з «непокірними» народами – коли холодної, коли й не дуже. Справді, на кого розраховано російські міркування про доцільність корекції зовнішньої політики України для самої ж України? Ви, мовляв, прислухайтесь до своїх же прогресивно-соціалістично-канонічно-православних голосів та хутчіше вдягайте на себе, не приміряючи, білоруського кожуха. Он бацька простелився перед матушкою-Расєєю подарованими «старшому братові» трубами та ще й заходився створювати союзне «государство» – такий собі гібрид комара із слоном, не менш потворний і кумедний, ніж соїтіє провітрених ультралівих із промосковськими релігійними фанатиками. Зате й газ йому кремлівський «кудесник» відпускає по 49 доларів за куб і при цьому примовляє традиційне: «Маладєц, сябрьонок!».
Спробую сам дати відповідь на поставлене запитання, хоч воно й здається риторичним. Оце московське кивання на Білорусь у газовому діалозі з Україною – рівень дитячого садка. Клюнути на таку наживку можуть лише дуже наївні або малоосвічені люди (згадуваних червоних вождів і їхніх польових командирів та кликуш-мракобісів із портретами-іконами Миколи ІІ до уваги взагалі не беремо). Мабуть, і за Хутором Михайлівським це чудово розуміють. Хоч яким би непевним, боязким здавався Москві курс України у постпомаранчевий пе-ріод, та серйозність Майдану, його духу російським спецслужбам, які формують світогляд президента Путіна, зрозуміла як нікому. Номер із примітивним залякуванням і шантажем не прайдьоть – це усвідомлюють найзасліпленіші російські шовіністи.
Саме тому основні надії імперіалісти-реваншисти покладають нині на значно тоншу і стократ ефективнішу зброю – зброю ідеологічного і духовного впливу. Благо, «ракетоносії», аби доставляти її за призначенням, тобто у наші з вами голови, є у Москви з великим-великим надлишком. Це телебачення, яке, за рідкісним винятком, або питомо російське, або контролюється російськими спецслужбами через маріонеток із кучмівського оточення. Це друковані ЗМІ, які й після Помаранчевої революції продовжують не тільки русифікувати, а ще труїти нігілістичним щодо всього українського і водночас проросійським чадом. Це й суцільні потоки антиукраїнського бруду, і окремі ідеологеми, про які скажу нижче.
Ось телесюжет про Аляску в одній із листопадових чи грудневих передач російського ТБ, які – зважте! – транслюються не тільки на Україну, а й на весь пострадянський простір, а може, і ще ширше. Про що, власне, йдеться. Наблизилась якась кругла дата довгострокової оренди, у яку царський уряд Росії передав Аляску Америці. Звісно, про повернення цієї території нинішній Росії всерйоз не йдеться і не може йтися. Але чому б не приколотися? От і склепали у Москві сюжетик хвилин на 15-20 про «російський слід» на Алясці. Тут і опитування («Як ви ставитесь до повернення штату до складу Росії?»), і посмішки опитуваних у відповідь. Показують православний храм і священика, який ледь пригадує російські слова. Відшукали й самодіяльний ансамбль, члени якого – жодного росіянина! – співають «малинки-калинки» і танцюють «бариню-судариню»… Але що це? Симпатичні алеутки, яких щойно показували у сарафанах, танцюють... гопачка! І в українських плахтах та з віночками на головах! Але «голос за кадром» про цю красномовну метаморфозу – анічичирк, ані пари з вуст. Тобто показують не менш як хвилину український танок в українських строях під українську мелодію, а торочити продовжують про «русский след», про живучість пам’яті про росіян і російську культуру на Алясці.
Здавалося б, дрібниця, але дрібниця дуже і дуже симптоматична. Якщо судити з поданої росіянами телестрави, місцеві англосакси, ескімоси, алеути не бачать і не хочуть бачити різниці між українським і російським, для них це регіональні варіанти чогось одного цілого. Тележурналіст з Росії, напевне ж, ерудований і достатньо освічений, зробив вигляд, що так і треба.
Чи треба казати, що це тільки маленький штришок? Не знаю, може, й справді з мого боку має місце певна упередженість і надмірна прискіпливість. Але здається, московські телевізійні «ляльководи» занадто часто послуговуються суб’єктами з українськими прізвищами. Це мені нагадує своєрідну боротьбу з расизмом у телеефірі й кінематографі США. Але якщо в Америці друзями-партнерами у пригодницькому фільмі виступають темношкірий і світлошкірий, але ж АМЕРИКАНЦІ, то в Росії це має трохи інший вигляд. «Ненав’язливо» вкорінюється стереотип: Іванови, Петрови, Сидорови – росіяни (хто ж заперечує?), але й Бондаренки, Варченки, Марченки, Дроботенки, Степаненки, Овсієнки, Гурченки, Лучки, Шевченки, Данилки … – одне слово, ім’я їм легіон – такі самі питомі росіяни. Ви скажете, хто ж тут винен? Москва і вся Росія перенасичена нашим людом. Так, але хоч один який-небудь -ЕНКО самоідентифікується як етнічний українець? Де-небудь, коли-небудь, ким-небудь хоч малесеньким штришком підкреслено його належність до праматері-України? Чи ним особисто, чи голосом за кадром? Дійшло до того, що й казкового мультиплікаційного героя Мишаню наділяють українським за формою прізвищем – Крисенко. Цікаво, з якою метою?
Є в мене побоювання, що наведені міркування можуть багатьох не переконати. Адже тенденції, про які йдеться, поки що важко подати у вигляді конкретних фактів. Швидше можна говорити про підсвідомість, інтуїтивні відчуття. Одного не можна заперечувати: ідеологічна війна триває. На жаль, духовні снаряди і фугаси летять тільки з одного боку і падають на наші бідні голови. Поки що доводиться констатувати Шевченкове: а братія мовчить собі, витріщивши очі.