Випросити у долі щастя не можна
Усе було. По крупинках цеглинки робили, а із них стіни мурували. По піщинках усе в дім стягували. Були і сніданки, і пізні вечері, і сімейні свята – також були. На роботу без поцілунка не відпускала. З роботи зустрічала поцілунком, міцними обіймами і смачною вечерею. Складний був час, але веселий. Що ж сталося?
Олена дуже кохала свого чоловіка. Квоктала біля нього щоранку, ніби біля чогось доброго. Допоки Андрій похмуро одягався у світлиці, ретельно застібаючи ґудзики, морщив чоло, певно, загадуючи, яким буде сьогоднішній його день, Олена вправно прибирала за ним розкиданий одяг. Він часом пропускав повз увагу ту чепурну турботливість, а бувало, гримав: мовляв, не можеш зачекати, поки з хати чоловік вийде, все з віником, все, щоб до ладу. Вона мовчала, винувато усміхаючись. Не хотіла казати, що чекає, аби обізвався, щось спитав, порадив. Бо ж так рідко з ним бачиться. Коли ще взимку, з огляду на короткі, як заячий хвіст, дні, разом бували частіше, то, починаючи з весни й до осінніх плаксивих дощів, спілкуватися випадало зовсім мало. Їй з двома маленькими дітьми на руках було так самотньо. Хоч і заздрили директоровій дружині, та Олена радше хотіла б, аби Андрій кинув ту роботу й пожив трохи задля сім’ї. Але де там. Для села – це єдиний заробіток, хоч і невеликий. І директор школи – Андрій Миколайович – щодня торував один і той же шлях.
Свекруха, що жила через пліт (не змогли разом через крутий її норов, отож за рік власний дім звели, ще в недобудований сіли, але, дякувати Богові, обжилися), не раз зауважувала смирній своїй невістці:
– Ти, голубонько, хочеш, щоб і дім – з хлібом та сіллю, і чоловік – біля спідниці. Так не буває. Он, подивись, як Катерина бідує зі своїм, який ні до чого хисту немає. Молоком перебиваються…
Олені хотілося сказати у відповідь, що зате сміху в сусідів у домі багато, веселощів і доброти. Роблять гуртом: діти, як мишенятка, біля батьків, і слухаються все-таки господаря, хай там що. А їй – самій та самій. Нічого сказати – чоловік якусь копійку додому принесе, а ти вже, Олено, розпоряджайся. Сам, правда, нічого не робить. Треба гній возити чи города орати – пришле наймитів, сам може й не з’явитися. Олена, крім того, що усміхається чужим людям на подвір’ї, мусить вести з ними розмови беззмістовні, а ще й біля плити з досвітку натупцюється, так що нічого довкола не миле.
Мовчки несла свій тягар. У кожного він свій. Значить, їй саме такий випав. Не гірший, як у людей. То й добре. Може, справді, вона багато для себе хоче – розмріялася.
– Буду пізно, – сказав Андрій, підвівшись із-за сніданкового столу, де сьогодні парували вареники з сиром і його улюблені – з картоплею.
– Навіть обідати не прийдеш? – бризнули з-під вій жаль і прихована образа.
Промовчав.
– То, може, я принесу обід до школи, – не вгавала, – півня он обскубла.
Нічого не відповів. Пішов статечно у хвіртку, правда, поплескав по плечу п’ятирічного сина. Не почув, мабуть.
Олена ладнала чоловікові полуднати, а в самої кішки на душі шкребли. Чогось нині зовсім неспокійно. «Дурниці якісь, маячня, – думала про себе, – таки, певно, багато для себе хочу. Усе ж є… і чогось немає… Чого?»
Не могла дочекатися обіду. Хутенько спровадила хлопців до бабусі.
У школі її зустріли якось насторожено. Чужа – та й годі. Спитала, де Андрій Миколайович? Кожен знизував плечима. У кожному погляді відчувала насмішку й неприязнь. Усі розмови, як тільки зайшла до вчительської, раптом ущухли. Тільки пащекувата Любов Іванівна (добра загалом характером, та єдине все псує – її довгий язик) нестримно зареготала.
– Судженого шукаєш? Ну-ну! Даремно. Він сьогодні дуже зайнятий. І не тільки сьогодні.
Олена не допитувалася. Вона не знала, що думати після Любиних натяків. Пішла. Тільки не селом, а околицею. Довший шлях виходить, та нічого. Трохи заспокоїться. Та й красою довколишньою помилується.
– Не іди туди, – голос за плечима. Любов Іванівна! Захекана, стривожена, притишена.
– Не треба. Хай серце не болить.
Олена ще якусь мить усміхалася, не усвідомлюючи, звідкіля така турботливість у людини, яка реготала тільки-но на весь коридор.
– Твій Андрій… Там, у гаю. Не сам. Він з Маргаритою Василівною. Хіба ти не знала? Усе село говорить… Давно вже. Не йди…
Любов Іванівна ще довго бігла за Оленою, якій хотілося саме туди, у гай. Та де там? Махнула рукою, не наздогнавши, не переконавши.
Олена побачила їх одразу. Таких мальовничих куточків тут небагато. Маленьке гніздечко, дбайливо оточене шумливими березами. Олена підійшла зовсім близько. Вчувся шепіт Андрія, чужий, бо їй так давно не шепотів:
– Люба моя, нікому тебе не віддам. Ми будемо разом. Жити без тебе не можу.
Маргарита, найкраща дівка на селі, яка не одному парубкові голову заморочила, безсоромно вигиналася в його гарячих руках. Млосно сміялася на те освідчення.
Олена, як заворожена, спостерігала за тією банальною сценою. Нібито не її чоловік обіймався з іншою.
…Вона себе там, у гаю, не виявила. І ніколи чоловікові не казала, що бачила їх з Маргаритою Василівною. Вона його зненавиділа. Андрій Миколайович зникав і ночами. Вже й свекруха, без усяких умовностей і такту, дорікнула, що погана з Олени дружина, якщо дозволяє рідному чоловікові з дівками амурні справи крутити. Мовчала Олена. Думала своє. Найперше – що не рідний він їй. Чоловіки рідними взагалі не бувають, а як ще й душевної спорідненості немає, – то й поготів. Ото й Андрій їй – чужий. Вона відвертала обличчя від чоловічого шепоту ночами, бо добре знала, що не їй ті слова належать: з нею – тілом, з іншою – душею. Уже не любила, не квоктала довкола нього ранками, не виглядала, як з дому відлучався. Жили, бо інакше не могло бути. Душа, щоправда, стала випалена, як пустеля. Виросли діти, полетіли у світи. Уже й онуки дорослі. А бабуся Олена, бувало, каже:
– Випросити в долі щастя не можна. Воно або є, або його немає. І від любові до нелюбові – лише один крок. А на попелищі рідко проростають квіти, а ще рідше – зацвітають…
Раїса ТАЛАБАН