Не розминайтесь: ні в століттях, ні щодня
Скільки вмерло королів?
Крейда на підлозі посеред кімнати змусила глянути вгору: звідки впала й чому? Так в оселі Миколи й Раїси Руденків помітили в стелі ледь видимий отвір, а в ньому – мініатюрний мікрофон. Якби ж їхнє горище продірявлювали не лише зграбніші кадебісти (щоб так побутово не прокололись), а навіть найкрутіша розвідка планети, все одно ці потуги були б смішними. Той, чиї вислови мали фіксуватися, вже давно був під прицілом уваги, але найнедосяжнішої для людей, – Господньої. Принаймні ще відтоді, коли тяжко поранений молодий оборонець Ленінграда Микола Руденко підклав під себе гранату, – щоб підірватися, як тільки наблизяться фашисти, чиї голоси лунали десь поряд. Але чомусь зовсім не боявся смерті. Коли сам собі здивувався, майнула думка-відповідь: «Бо ще не нагрішив». Такий же спокій пережив удруге, через роки – серед паніки у падаючому літаку. Витримав і випробування «верблюда у голчиному вушці»: «продай добра свої та й убогим роздай, – і матимеш скарб ти на небі». Колишній фронтовик Микола Руденко, нагороджений бойовими орденами Червоної Зірки й Вітчизняної війни I ступеня та медалями, із дружиною-лікаркою Євгенією досягнув життєвого рівня, «вище якого стояли тільки нечисленні партійні бонзи». Велика квартира в центрі Києва і престижний дім у Кончі-Заспі, був секретарем парторганізації Спілки письменників України, керував дачним кооперативом, видавав поетичні й прозові книги – за деякими у бібліотеках записувалися в чергу. І хіба привід усього цього позбутися – коли дізнався про ще одну державу в СРСР, «переплетену вздовж і впоперек колючими дротами, й не повірив, що ці жахіття можна пояснити жорстокою вдачею Сталіна»? Сам же в цьому не завинив… Але «раптом відчув на своїх плечах відповідальність за долю країни, народу, навіть цілого світу». Кинувся по допомогу до «Капіталу» Маркса, твору всього життя вождя світового пролетаріату, головна ідея якого – додаткова вартість при капіталізмі виникає лише з експлуатації трудівників – «стала причиною воєн і революцій, винищення мільйонів безневинних людей у кривавих концтаборах». А все тому, що мільйони інших людей вивчали цю працю, немовби осліпнувши на останніх рядках її останньої сторінки, де було написано: «Абсолютна додаткова вартість виникає з родючості землі, природи, тоді як відносна додаткова вартість виробляється через розвиток суспільних виробничих сил». Дисидент і правозахисник генерал Петро Григоренко, котрий студіював «Капітал» шість разів протягом життя, від початку й до самісінького кінця, намагаючись дійти до суті, був приголомшений відкриттям Миколи Руденка: «Це ж перекреслює геть чисто все, що писав Маркс на тисячах попередніх сторінок. Як цього могли не побачити інші?.. Даруйте, ви тут виступаєте в ролі хлопчика, що проголосив: «Та король же голий!» Але скільки таких королів упродовж віків підхопили пневмонію і померли, так і не дочекавшись цих вигуків… І скільком хлопчикам темрява кроїла гальмівні сорочки тієї ж миті, як космічний промінь освітлював їм істину…
Сучасники француза фізіократа Франсуа Кене не оцінили його простої теорії: земля здатна родити, забезпечувати людство їжею, а їжа відроджує сили, потрібні для праці. Промисловий же клас він оголосив безплідним, бо ні машини, ні люди не збагачують землю енергією сонця. Не завжди розуміли сучасники й українця Сергія Подолинського, чия формула «Додаткова вартість то є додаткова енергія Сонця» випереджала час. Ще не знаючи ні про Кене, ні про Подолинського, Микола Руденко самотужки повторив їхні відкриття: через двісті років після першого і понад через сотню літ після видатного співвітчизника, котрий «першим прив’язав працю до неба, до Сонця, до Всесвіту». Всесвіт, – збагнув Микола Руденко, – підкоряється закону збереження й перетворення енергії. Сонце, джерело додаткової вартості, упродовж мільярдів років через фотосинтез створює гумусний шар – космічну основу родючості. І саме воно, а не експлуатація людської праці, збагачує людство, коли з однієї зернини злаків народжується сто зернин.
Код п’яти Христових хлібин
12 серпня 1963 року він «думав про те ж саме: як розподіляється біологічна енергія, добута землеробами в різних сферах народного життя». І змоделював це так: перша хлібина із селянського урожаю – для сім’ї, друга – ковалю (за плуг, сокиру, підкови), третя – війту й уряднику, четверта – домашнім тваринам, п’ята – землі (гній). Інтуїтивно був переконаний, що сакраментальне число 5 треба шукати в енергетичних співвідношеннях поміж зерном і соломою. Тоді його дуже вразила думка: а чи не є це ті ж самі П’ять Хлібин, якими Христос нагодував п’ять тисяч голодних? «Як тільки в моєму мозку майнула думка про П’ять Хлібин Христових, стався полум’яний удар у мою голову і з’явилося відчуття вогненного шолому на черепі. Я весь ніби опинився у вогненному вирі – моє «я» жило в центрі цього кола. Ні з чим не можна порівняти блаженства, яке наповнило мою душу. Ні любов до жінки, ні споглядання рукотворної й нерукотворної краси земної – ніщо й ніколи не дає людині такої повноти щастя». Три доби променевого спілкування із Світовим Розумом – Богом для чоловіка, котрий пройнявся проблемами людства більше, ніж власними, вартували майже трьох десятиліть поневірянь: його книги не видавали, його виключили з партії та Спілки письменників, цькували, вважали божевільним, заарештували на десять років таборів і заслання. Йому було боляче, що перша дружина повірила у його божевілля, але він намагався її зрозуміти: треба ж було комусь дбати про синів. Було прикро почути від жінки, що народила йому доньку: «Якщо хочеш, щоб я з тобою жила, перепиши на мене будинок». І тільки Раїсу, значно молодшу від нього третю дружину, не цікавили ніякі статки: «Пригадуєш нашу прогулянку до Дніпра? Ти тоді розповідав мені про живе полум’я, що впало на тебе з космосу. Для цього й треба жити… Це Бог, Миколо. Інакше назвати не можна. Бог!.. Ти отримав надзвичайно важке завдання. Тобі потрібна допомога». Хто знає, чи витримав би усі випробування Микола Данилович Руденко, якби у його долі не з’явилася пані Раїса, про котру чимало розповіла у книзі «Сірий колір надії», що стала світовим бестселером, поетеса Ірина Ратушинська, її табірна подруга. Пані Раїсу відправили у неволю через чотири роки після чоловіка, там вона пробула з 1981 по 1987 рік.
Вічний дарунок Сонця
Знаю, що знайдуться скептики, які не повірять: мовляв, мало що хтось нафантазує, якісь діалоги із Світовим Розумом чи то пак із Богом… І вигадкою назвуть навіть розповіді, як дивовижно рятував Господь Миколу Руденка кілька разів від хвороб і двічі – від клінічної смерті. Та найзапекліші скептики не заперечать і не перекреслять своєю невірою визнаних вітчизняними й зарубіжними вченими наукових праць, які написав Микола Руденко – чоловік без вищої освіти, якому в школі вчитель ледве натягував трійку з фізики. «Лише науковці майбутнього зможуть довести чи спростувати твердження пророка XX століття, яким є Микола Руденко», – це думка доктора фізико-математичних наук, професора Михайла Курика. Сам же автор вселенських відкриттів вважав: «Я знаю: ще далеко той час, коли вчені повірять у мою теорію так само, як у неї вірю я. Але рано чи пізно це повинно статися».
Бог недаремно довірив таємниці Космосу нашому співвітчизнику Миколі Руденку, життєвим кредом якого було: «Треба завжди мислити потребами Всесвіту – і вже потім власними потребами. І лише тоді, коли ми працюємо на Всесвіт, ми працюємо на себе». Господь наділив місця, де розташувалися різні держави нашої планети, найбільшими запасами чи нафти, чи газу, чи вугілля, чи золота й дорогоцінного каміння. Але ці запаси колись таки вичерпаються – як не вистачить і бабусиних коштовностей на усі покоління роду… Україну же Бог нагородив майже тридцятьма відсотками світових чорноземів, здатних годувати третину людства: гумусного шару, який протягом мільярдів років створювало Сонце. Основи космічної родючості, яка, згідно із законом збереження й перетворення енергії, вічна.
А не стогнуть ґрунти, коли ситі бички
Якщо берегти й захищати землю так само, як і людину, не виснажувати її. Бо збільшити кількість гумусу в ґрунті всього на один відсоток можна аж за двісті років. А втратили ми його в цілому по Україні за останнє століття вже на піввідсотка. Це я дізналася з чудової книги своєї подруги, полтавської журналістки Лідії Віцені, – «Життя, що стало долею». Про Героя України Семена Свиридоновича Антонця, засновника приватного підприємства «Агроекологія» у селі Михайлики Шишацького району. Такого масштабного багатогалузевого господарства, взірця біологічного землеробства, немає ніде у світі. Саме тому туди приїжджають подивитися і повчитися з різних куточків України та з-за кордону щороку по 150-200 делегацій. У Михайликах вже тридцять років не орють – обробляють ґрунт мілко, на глибину заробки насінини – 5-6 см. Щоб не поранити мікроорганізмів гумусу – водоростей, рачків, грибків. Якщо на одному гектарі землі середньої якості їх набереться 500 кг, то у Михайликах – тонна. «Два бички, – так називає їх Семен Свиридонович, – яких треба прогодувати». Крім гною, висівають для них багаторічні трави – замість мінеральних добрив, яких не вносять уже вісім років. Не спалюють солому після жнив на полях. Дають їм відпочити. 27 років не застосовують пестицидів. А скільки літ витратив Семен Антонець, щоб селяни відчули себе господарями… Скільки творчих імпровізацій застосовував, використовуючи в господарстві найпередовіші технології, про які десь дізнавався. «Сьогодні завдання людини – використовувати енергію Сонця, – вважає він. – Треба старатися, щоб на полі росла рослина, що дасть урожай. Цукрові буряки беруть дуже багато енергії Сонця – із гектара вони дають кисню більше, ніж місцевий ліс». У цьому господарстві вирощують екологічно чисту продукцію. Тут не завойовують природу – працюють у гармонії з нею, щоб не образити жодну комашку. Особистість Семена Антонця, котрому цього літа виповнилося сімдесят, вражає мене так само, як і феномен Миколи Руденка, вісімдесят п’ять років від народження якого – 19 грудня. Як жаль, що вони не знали один одного, не зустрілися, коли Микола Руденко був живий. Адже саме про таких справжніх господарів на українській землі він мріяв. Але як довго розминатиметься із найзразковішим господарством держава? Скільки років «Агроекологія» буде райським острівцем незатребуваного досвіду, в той час як на третині гумусного багатства усього світу і досі живуть найбідніші українські селяни. Схожі на матір із вірша Миколи Руденка:
Десь вимахують крани
високих споруд,
Ти ж заснеш восени
при нетопленій печі.
І стотисячний хор
оспіває твій труд,
Та ніхто не піддасть
тобі клунок на плечі…