Енергія мрій
Вона народилася в святковий день – на католицьке Різдво і може тому тепер всі дні наприкінці року сприймає як пору очікування чудес, доріжку з серпантиновими подарунками долі. Ні усвідомлення власної дорослості, ні чорно-біла хроніка реального життя не застують цим відчуттям. Ще студенткою вона створила свій перший фільм про казкові неймовірності й реальність мрії у ніч Новоріччя. Марина Кондратьєва каже, що саме тоді чекала появи на світ дитини і хотіла через фільм розповісти, як насправді допомагає живильна енергія мрій, віра, що чудо обов’язково збудеться. Насамперед свою долю вона розглядає як послідовне здійснення задуманого, хоча погоджується, що доклала немало зусиль для цього. Почати б із одного лише бажання вчитися саме в Києві, на кінофакультеті вищого навчального закладу. До Західної Європи родина виїхала, коли батько – відомий вчений – одержав гранд престижного університету. Дівчинка здобула освіту в Німеччині, вивчила кілька мов, бо жила ще в Італії і Франції. Напівснами-спогадами дитинства, та більше через розповіді батьків вона любила Київ і мріяла повернутися до цього міста.
Твір, який запропонувала юна абітурієнтка екзаменаторам, ряснів граматичними помилками, бо українську мову в зарубіжжі не вчили, але це був справжній кінематографічний сценарій з тим блиском стилю і романтично образною манерою, які позначать усі наступні роботи в жанрі документалістики Марини Кондратьєвої. На іспиті з кінорежисури Марина найпершою здала свої аркуші і вийшла з аудиторії, та за деякий час повернулася і попросила:
«Мені потрібно дописати кілька фраз». І написала: «Аеропорт Бориспіль. Зустріч американського президента. Американський прапор утричі більший, ніж український». Бо саме цю деталь підмітила в репортажі теленовин. І до честі поважних екзаменаторів, насамперед Олександра Коваля, вони таки завважили справжній режисерський хід попри граматичну невправність абітурієнтки . В інституті Марина найперше взялася за вивчення української мови.
Згадуючи свою родину, завжди зазначає: «Найбільше мені в житті пощастило з батьками». Її мама – художниця Наталія Кондратьєва, про яку свого часу писала «Вечірка».
«Батьки дали мені свободу в усіх починаннях, це взагалі притаманно європейській системі виховання дітей, принцип незакомплексованості, – каже Марина. – Та водночас засвоїла любов до порядку, як це заведено в Німеччині. Коли приїхала до Києва, друзі кепкували наді мною, бо всі ідуть на червоне світло, а я – ані руш! Для мене це святе правило. Як й інше: не можна кривдити слабшого і боятися сильнішого». Її фільм, що здобув визнання на численних міжнародних фестивалях, теж розповідає про людей, які прожили довге подружнє життя, не поступаючись принципами людяності навіть у найсмутніші часи епохи. Героями документальної стрічки «Сто років у пошуках самотності» стали прадідусь і прабабуся Марини Кондратьєвої – Іван Тихонович і Катерина Іванівна Тимофєєви. Їхнє життя – від початку і до кінця двадцятого століття з війнами, революційними переворотами, репресіями, – як розділ підручника з історії. Ще одну науково-популярну стрічку «Ательє» Марина присвятила київським фотографам кінця XIX століття. «Це були дуже освічені люди, нерідко мали дворянське походження, знали багато мов, – говорить вона захоплено. – Знімок до сімейного альбома ставав цілою церемонією. До цього готувалися, шили новий одяг, обирали місце, де стоятиме фотопортрет. У мені завжди жила ностальгія за часами, коли нас не було. Цей фільм – ніби моє освідчення у любові до прекрасного Києва з його незвичайними історичними особистостями».
На кінофестивалі «Молодість», що відбувся восени в столиці, нову стрічку Марини Кондратьєвої «Один день із життя хірурга» відібрали на кілька міжнародних фестивалів. Та вона живе новою мрією. Хоче спробувати себе в мистецтві художнього кіно. Сценарій написала сама, філософську притчу про Київ нинішнього тисячоліття і про те, як здійснюються мрії різних людей у тих квадратиках численних вікон, обведених золотим вечірнім світлом. Цей фільм може бути піднесено-романтичною казкою для дорослих, хіба що виписано її образніше й тонше, ніж бачиш це в комерційному кінематографі. «Красиво, – кажуть Марині продюсери, – але це ж не блокбастер...»
«Нам перейняти б американську систему кіновиробництва, – говорить молода режисер. – Там знімають одразу багато різних фільмів і за рахунок комерційних окупається й інтелектуальне кіно». Та Марина Кондратьєва вірить, що реалізує свій сценарій рано чи пізно саме в Україні. Бо зрештою так сталося і в долі її головного героя. Описуючи цей проект, вона формулює мотивацію, чому хоче зняти фільм «Історія». «Тому що це передусім моя історія. Я хочу розповісти історію про себе. І, може, глядач після моєї розповіді відчує нові сили жити далі, віднайде сили вірити, що добрі мрії обов’язково здійснюються».