Сімейні війни
Родина – фортеця складна, хистка, якій постійно загрожують катаклізми, почасти руйнівні, і яка може перетворитися на пекло. Якщо ж конфлікт «батьки і діти» не регламентується ні взаємоповагою, ні совістю, ні звичаєвим правом, ні традицією, то він може перейти з площини моральної до кримінальної.
Епізод перший Довічні в’язні ненависті Мати
Вона сидить переді мною з гідністю ображеної імператриси. Жінка з таким незвичним, королівським ім’ям – Антоніда, ще ставна і царствено красива у свої сімдесят. Жінка з характером володарки, яка звикла покоряти, керувати, бути в центрі уваги. Водночас – облагодіювати, ощасливлювати, жертвувати собою… Але всього цього від неї ніхто не потребує. Чоловік, коханий і закоханий у неї, давно помер. П’ятдесятирічна донька нічого від матері не хоче, лиш просить дати їй спокій і можливість тихо-мирно зустріти старість разом із чоловіком-пенсіонером. Онуки теж повиростали, і вже зовсім не схожі на тих хлопчиків, які з цікавістю слухали бабусині казки і з повагою – повчання.
Пані Антоніда не на це жаліється. А на жорстоке поводження з нею у рідній хаті, у шикарній квартирі на Липках, в котру вона вклала все своє життя і від доброти душевної переписала на зятя, який її вважає за ніщо. До того ж зневажає, ображає, грубіянить. Дочка ж, замість того, щоб захистити її та приструнити чоловіка-солдафона, взагалі не звертає уваги або кидається з кулаками.
Пані Антоніда, у минулому викладач-філолог одного з престижних столичних вищих навчальних закладів, подає мені списаний каліграфічним почерком аркуш – докладну стенограму сімейних скандалів, де вона мовчить, зять матюкається, як у казармі, а дочка лає її, рідну матір, на чім світ стоїть.
Я читаю. А пані Антоніда розповідає про давно, на жаль, минуле сімейне щастя, коли вони з дочкою розуміли і любили одна одну. Так було доти, доки донька, народивши двох хлопчиків, не поїхала за чоловіком-військовим до «його частини». Відтоді зять «зламав» дочку, перетворив на слухняну виконавицю його команд. Тепер Олена тільки його слухає, з ним секретничає, ігноруючи материні поради. Особливо це стало помітним, відколи помер батько…
Якось незручно виносити з хати такої поважної жінки сміття і розвозити його на газетних шпальтах...
Але пані Антоніда заради свого сімейного щастя і на це згодна, бо сподівається, що публікація допоможе вплинути на рішення одного з районних судів столиці змінити договір найму житлового приміщення і відкрити їй окремий особовий рахунок на кімнату площею 12, 5 кв.м.
– А який матимете з цього зиск? – не розумію.
– Тоді зможу свою кімнату в трикімнатній квартирі, яку їм подарувала, продати, і купити собі окрему...
– Але ж, як ви кажете, потребуєте допомоги, уваги, піклування... Хто ж піклуватиметься?.. – питаю в нещасної матері.
– У тім то й річ, що за виручені гроші зможу купити собі місце в притулку для старих, де зі мною поводитимуться по-людськи, доглядатимуть і розмовлятимуть, як... з людиною, – плаче Антоніда Сильвестрівна так, ніби наші геронтологічні сиротинці – рай земний.
Дочка
Телефоную дочці пані Антоніди на роботу, представляюся.
– Вона вже й до вас добралася? – втомленим голосом запитує Олена Сергіївна і виливає на мене свою версію нескінченних сімейних баталій. Так я дізнаюсь, з яким терпінням і розумінням ставляться в родині до Антоніди Сильвестрівни. Олена Сергіївна плаче, згадуючи, як вона доглядала за матір’ю, коли та впала й поламала ногу. Але замість вдячності мати забрала і зачинила у себе в кімнаті весь посуд. До того ж хоче приватизувати свою кімнату, ходить по судах, скандалить. Через неї пішли з дому обидва сини...
– От скажіть мені, навіщо їй відкривати окремий рахунок на кімнату? – обурюється Олена Сергіївна.
– Щоб продати кімнату і купити собі місце в притулку для старих, – відповідаю.
– А чого їй у рідній хаті бракує? Вона ж не платить... живе на всьому готовому.
– Каже, що людського ставлення. Спілкування... вашої любові...
– Любові? – перепитує пані Олена. – А вона забула, як ставила мене в куток на гречку, як діставала своїми вічними повчаннями, як лізла в мою сім’ю, як хотіла розлучити з чоловіком, як налаштовувала проти мене дітей, як... А тепер хоче забрати кімнату і поселити туди чужу людину?! І вона ще хоче любові?..
– Ваша мати хоче в притулок і тільки. Відвезіть її туди. Знайдіть сотню гривень і відвезіть, хоч на місяць, – намагаюся перекричати знервовану до сліз жінку. Тим паче, що за такого виховання через кілька років сини не забаряться відправити до баби і тата з мамою.
– Хай не видумує, – категорично обриває розмову Олена Сергіївна, – їй удома краще! – і кладе слухавку.
Розплата
– Це розплата за мою любов, за мою відданість, за те, що я життя поклала, сил не шкодувала, щоб їм було добре! – каже пані Антоніда. – Після смерті чоловіка заради неї я не влаштувала свого особистого життя. Зосталася самотньою. А вона...
У її голосі бринить ревність ображеної дитини. Точнісінько така, яка звучала щойно в голосі пані Олени!
– А ви не думали, що дочці вашій ще тяжче, ніж вам? Усе-таки три дорослих чоловіки, робота, дім... Повірте, що їй нелегко. І вона вже не така молода...
– Хоч їй і нелегко, але все одно ви повинні мені допомогти домогтися в суді рішення про відкриття окремого рахунку.., – вперто наполягає пані Антоніда, хоч добре знає, що я не маю права втручатися в судочинство, і яка це безнадійна справа – судитися з власними дітьми...
Спаси і відверни, Боже, кожного з нас від затяжних сімейних воєн, які можуть початися лютої години з будь-якого необачного слова. Війни, де нема переможців, одні лиш жертви.