Наш Майдан бачив з боку. Помічав і чув не все

Про Помаранчеву революцію писано-переписано. Не лише в газетах. Кільканадцять книжок уже видано, декілька фільмів знято. По-різному оцінюють події майже річної давності їх учасники – як симпатики, так і противники.

А ось російський журналіст Сергій Жильцов, який написав свою книжку, каже, що «лише з боку дивився». Ніби, як і належить кореспондентові. Проте складається враження, що «дивлячись з боку», він не все помічав. Бачив здебільшого погане. Якщо таки бачив власними очима. Що дуже сумнівно. Адже чи не на кожній сторінці цієї книжки, що зветься «Неоконченная пьеса для «оранжевой» Украины», є посилання на російськомовні газети та інтернет-сайти, які здебільшого ніколи не приховували своєї ворожості до України й українців або ж мають залежність від певних політичних сил. Звісно, начитавшись таких газет – хоч «з боку», хоч «прямо», – на Майдан не вийдеш. Та українці, вочевидь, не дуже довіряли цим ЗМІ. Бо вийшли мільйони. Шкода, що їх Жильцов із «Российских вестей» не бачив. Чи не хотів бачити. Цей пан днями на прес-конференції заявив, що «нічого позитивного не бачить» у подіях української революції. Він «не хотів би, щоб це в Росії повторилося». А що, пане Жильцов, є такі побоювання? А в мене, дивлячись «з боку», складається враження, що ви боїтесь даремно. Не буде у вас ще довго такої революції. Хоч є з-поміж вас і ті, хто дуже на неї сподівається. Але таких мало. Більше тих, кого виховав режим, збудований на крові поневолених народів після іншої революції, яку вже весь світ засудив. Українці сімдесят років її наслідки терпіли. Навіть більше – до минулого року, я б сказав. А вам і року не терпиться, аби не зганьбити нашої революції. Хоч наша, власне, вас не стосується. На відміну від вашої, що принесла не демократію, а тоталітаризм, зокрема і нам …

Не переповідатиму написане в цьому «політичному бестселері». Пошлюся лише на оцінку української журналістки Галини Левицької, яка на прес-конференції сказала автору просто у вічі (а не «з боку»), що «невігластво є ледь не в кожному рядку». Я ж зверну увагу лише на один: «На Майдане… звучали призывы к разжиганию межэтнической вражды». Не сперечатимусь з автором, бо, може, «з боку» він не дочув. А тільки ще раз зверну увагу не стільки читачів, скільки співробітників відповідних органів: текст щедро «збагачений» анекдотами про «хохлів», «москалів» і «жидів», точніше про те, як перші ненавидять інших. Що це як не «разжигание»? У іншій країні таке видання заборонили б, у автора теж були б проблеми. А до України С.Жильцов, як сам зізнався, привіз книжки «без жодних проблем». Бо в Україні – демократія. Може, її занадто багато, може, слід «без проблем» відправити цей шедевр назад – хай читають ті, хто його надрукував, оплатив тощо. Бо якби в українській друкарні надрукували щось таке про внутрішні справи Росії, то ні там, ні в нас цього не читали б. А був би міждержавний скандал. Нашу ж владу не бентежить ні фільм про «Юлю», ні книжка, де подвиг народу називають путчем. Певно, в одному таки має рацію Жильцов, що не система влади в Україні змінилася, а лише люди в ній. Гадаю, світогляд нашої влади ми змінюватимемо вже еволюційним шляхом. Чого й вам у Росії бажаємо.