Хтось губить, а хтось знаходить...
Один військовий у відставці з Черкас приїхав до Києва на лікування в госпіталь. Радість від перебування в столиці через кілька днів потьмарилася – в тролейбусі злодії з кишені викрали портмоне. Не так грошей було шкода чоловікові, як документів. Адже він за один день став можна сказати ніким: без паспорта, військового та пенсійного посвідчень, водійських прав та документів на автомобіль. «Як подумаю, як все це поновлювати, скільки бюрократичних кругів доведеться пройти, то й життя не миле стає», – бідкався він.
Та не забарилася і радість. Через кілька днів на мобільний його сина зателефонував чоловік і сказав, що знайшов документи, а номер телефону довідався з записної книжки, що була в портмоне. Назвав свою адресу, приїжджай, мовляв, забирай знахідку і надалі будь обачнішим.
Молодий чоловік відправився за вказаною адресою. Двері відчинив немолодий дядечко й одразу розпочав ділову розмову: «Скільки заплатиш за добру справу?» Гість простягнув сотенну купюру. «Ображаєш, браток, це мало. Документи твого батька ми знайшли вдвох із приятелем. А взагалі нас компанія, п’ятеро чоловіків». Ціна за «добру справу» все таки була помірною – двісті п’ятдесят гривень. «І так добре. Інакше довелося б батькові ходити по установах, щоб поновити втрачені документи, місяцями», – розмірковував син.
Цю історію розповіла своїй родичці, мовляв, втратили люди совість. Наживаються на чужому нещасті. Невже не можна зробити добру справу просто так, без винагороди? – обурювалась я.
– Не ті часи нині. Ніхто нічого не зробить тобі просто «за красиві очі». А якщо й зробиш яку послугу незнайомцю, то він ще тебе не так зрозуміє, – сказала Ірина і розповіла свою історію.
Нещодавно знайшла чужий паспорт, валявся на газоні поблизу її будинку. Мабуть, теж злодій у когось із кишені або сумочки витяг, а потім викинув. Син Ірини розшукав власницю паспорта.
– Думаєш вона подякувала? Навпаки, накинулася з лайкою на сина, що то він украв паспорта, а з ним і чималу суму. Вимагала повернути гроші, бо піде в міліцію. Зрештою, я віднесла паспорт у районний відділ міліції. Але ця невдячна й досі телефонує і вимагає гроші, яких ми й не бачили. Отак хотіли зробити людині добро, а що з того вийшло? – обурювалася Ірина.
І все ж світ не без добрих людей. Співробітник розповів свою історію. Якось пізно ввечері в дворі свого будинку знайшов барсетку. Відкрив її і отетерів. Там, крім паспорта, водійських прав, документів на джип, була ще й солідна пачка доларів.
– Грошей не рахував, але було видно, що не менше п’ятдесяти тисяч. З документів довідався, що господар цього добра зовсім молодий співробітник якоїсь фірми. Перше, що відчув, співчуття до незнайомця. «А якби, не дай Боже, така прикрість сталася з моїм сином?» – одразу подумалось.
Йдучи на зустріч із власником барсетки, співробітник добряче перехвилювався. Різні думки лізли в голову. «А що, як скаже, тут не вистачає три, п’ять тисяч доларів?»
Проте побачив блідого, переляканого хлопця років двадцяти двох. Було видно, що не спав всю ніч, переживав. Забрав свої гроші з документами, сів у джип і поїхав.
– І не те що пляшку по-чоловічому мені не поставив, навіть спасибі забув сказати. От молодь пішла! – дивувався співробітник.
Свій паспорт я губила двічі. Одного разу в автобусі, коли їхала до батьків у село. Водій написав листа, призначив зустріч. «Бери свій документ і більше не губи», – простягнув знахідку. Про якусь там винагороду навіть не заїкнувся.
Пізніше той же паспорт витягли з сумочки злодії та й викинули прямо на тротуар. Знайшов його десятирічний хлопчина, що повертався ввечері додому з хокейної секції, віддав мамі. Я прийшла за своєю втратою з великим пакунком найкращих, які були в магазині, цукерок для хлопчика. Його мама замахала руками: «Що ви, не треба. Мій син нічого особливого не зробив. Знайшов чуже – поверни його господареві. Я навчала його цьому змалку».
Щоправда, було це двадцять років тому. Часи змінилися, чи, може, люди?