*Римське щастя Миколи Гоголя
Христос заволодів його душею настільки, що, випадково чи ні, а винайнята в Римі Олександром Івановим для нього невеличка квартира містилася в будинку на віа Кроче, 81, що в перекладі з італійської означає вулиця Хреста. У жовтні 1845-го Гоголь поспішив до Риму після марних поневірянь по лікарнях Вісбадена, Гамбурга, Берліна, Дрездена, Карлсбада, оскільки вважав, що клімат Риму його завжди воскрешав. До речі, саме у Франкфурті, в домі Жуковського, слідом за драмою «Поголений вус» Гоголь спалить другий том «Мертвих душ» (за кілька днів до смерті буде його друге спалення), над яким працював упродовж п’яти років. Бо, мовляв, не вийшла в нього «красива Росія», а позитивні образи виявилися посередніми, блідими і нещирими. «Когда только пламя унесло последние листы моей книги, ее содержание вдруг воскреснуло в очищенном и светлом виде, подобно фениксу из костра, и я вдруг увидел, в каком еще беспорядке было то, что я считал уже порядочным и стройным», – напише він у «Вибраних місцях із листування з друзями». Думається, що працював він над зображенням цієї ідеальної Росії, наперед знаючи, що задум цей приречений зазнати фіаско. Адже ще кілька років тому у своїй пронизливій «Шинелі» він із болем у серці вигукував: «…Как много в человеке бесчеловечья, как много скрыто свирепой грубости в утонченной, образованной светскости, и, Боже! даже в том человеке, которого свет признает благородным и честным…».
Отже, Рим, вулиця Хреста і Гоголь у пошуках хоча б крихітки колишнього римського щастя. Віа Кроче іде паралельно вулиці Кондотті, де кав’ярня «Греко», – обидві виходять на площу Іспанії. Тепер синьйорові Ніколо вже не треба було вранці і ввечері долати Іспанські сходи, ідучи до «Греко» чи «Фальконе» від страда Феліче. Однак тепер уже не галасливого товариства друзів-художників шукав у Римі Гоголь, а щирих віруючих. Навіть обожнюваний Олександр Іванов його розчарував: мовляв, продовжує писати «Явлення Христа народові», а не відвідує церкву. Але в православній капличці російського посольства він, на щастя, знайшов ревних християн: набожного письменника Олександра Стурдзу і графиню Софію Апраксіну. Згодом, нарешті, він отримав змогу на власні очі побачити свого «благодійника» Миколу I, який прибув з візитом до папи Григорія XVI, аби встановити статус католицького духовенства в Росії. Гоголь не позбавив себе задоволення вкотре зіграти роль одного зі своїх персонажів – боязливого чиновника найнижчого рангу, який сахається навіть суворого погляду свого начальника. Маючи можливість бути відрекомендованим цареві (хоча б у майстерні Олександра Іванова, куди Микола I заходив подивитися, як іде робота над картиною), він натомість «злився з місцевістю», заховався у натовпі, коли цар їхав у кареті вулицями Риму. Він, бачте, соромився, що не написав нічого значного за останні роки. Багато хто з дослідників пояснюють це боягузством, але все ж природно постає запитання: чи не лукавив тут Гоголь, чи не іншою була причина його небажання зустрічатися з царем? Пам’ятаєте, у «Шинелі», всім серцем співчуваючи Акакію Акакійовичу, істоті «ніким не захищеній», він пророкує, що як на Башмачкіна «нестерпимо обрушилось несчастье» у вигляді крадіжки шинелі, так само подібне нещастя може звалитися навіть «на царей и повелителей мира». У якому вигляді? Хоча б у вигляді докорів сумління, коли вночі їм явиться мертвяк «в виде чиновника, ищущего какой-то утащенной шинели и под видом стащенной шинели сдирающий со всех плеч, не разбирая чина и звания, всякие шинели: на кошках, на бобрах, на вате, енотовые, лисьи, медвежьи шубы – словом, всякого рода меха и кожи, какие только придумали люди для прикрытия собственной». Тобто здирати личину з будь-кого, не зважаючи на чин і посаду, і було покликанням Гоголя.
Однак Аксаков, згадаймо, зауважував, що Гоголь часто подавав себе оточуючим таким, яким вони хотіли його бачити, навіть у листах. Ось і «дражайшей маменьке» він пише з приводу приїзду царя (грудень 1845 р.): «Государя я так же, как и все, видел мельком, но раза три. Он пробыл в Риме только четыре дни; ему дел и занятий была здесь куча и вовсе не до того, чтобы принимать всякую мелузгу, подобную мне. Я был рад душевно, что он здоров и весел, и молился за него искренно». Зрозуміло, що Марія Іванівна таким повідомленням цілковито була задоволена.
До слова, впродовж усього життя саме в листах до неньки він ділився найсокровеннішим. Пам’ятаймо, що саме матінці Гоголь, українець з діда-прадіда, повідомив 1830 року, раз і назавжди вирішивши присвятити себе письменству: «Я буду писать на иностранном языке». Але якими незбагненними барвами, якою свіжістю і чарівливістю почав вигравати отой «иностранный язык» під пером талановитого українця! Сучасники, до речі, згадують, що живучи чи то в Римі, чи в інших містах Європи, Гоголь незмінно в усіх анкетах у графі національність зазначав – «українець».
Та повернімося на вулицю Хреста. На диво, здоров’я Гоголя після переїзду до Риму й справді почало поліпшуватися. Він про це поспішає повідомити друзям у листах за листопад 1845 р.: «Здоровье мое хотя и стало лучше, но все еще как-то не хочет совершенно устанавливаться» (до С.Аксакова); «Я острю перо. Молитесь за меня» (В.Жуковському). Невідомо, якою була ота квартира на останньому третьому поверсі віа де ла Кроче, 81 і хто її відвідував.
Щоправда, Гоголь пише М.Язикову в січні 1846-го, що йому рекомендовано біг, який справді допомагає видужувати. А в листі до нього ж уже в квітні означено куди він бігає: «Зябну и дрожу и бегу бросить письмо на почту и согреться» (розділові знаки не встиг поставити, бо, певно, дуже поспішав). Пошта, звісно, розташована була на площі Іспанії (найближче найлюдніше місце), тож бігти доводилося метрів п’ятсот в один бік. Нині в будинку за номером 81 уже не три, а п’ять поверхів. На першому – траторія «Отелло» (ця назва – на зразок тих, яким присвоюють у нас: шоколад «Казки Пушкіна», сосиски «Тарас Бульба») і крамничка м’яких дитячих іграшок. Найімовірніше, що це так званий прибутковий будинок: в нього є господар, а квартири тут винаймають за певну платню. Я дізнався, що в Римі здебільшого квартири не купують, а винаймають, – так, кажуть, вигідніше.
Гадаю, що це все ж той самий будинок, де й була остання римська адреса Гоголя. Адже цей район, як і вулиця Сістіна, за останні 150 років мало змінився. У Римі не здійснюють нового будівництва в історичній частині – це ж не Київ. А, до речі, в одному з відкритих вікон, якраз на третьому поверсі, я побачив горщик з яскраво-червоною геранню. Такою самою, яка стояла на підвіконні нашої хати на Чернігів-щині. Та й не лише там, а й у Миргороді, Великих Сорочинцях і в рідній гоголівській Василівці полюбляють у садибах герані-калачики…
Однак ні молитви, ні біг, ні інші засоби не здатні були повернути натхнення Гоголеві. Навіть у Римі. В одному з останніх своїх листів із Вічного міста до О.Смирнової (березень 1846-го) він знову згадує про нагальність подорожі до Єрусалима і признається: «В Риме я видаюсь и провожу время с немногими. Таких, которых бы сильно желала душа, здесь нет. Нет даже таких, которые бы потребовали от меня сильной деятельности душевной вследствие какой-нибудь своей немощи». І наприкінці: «Я первых чисел мая полагаю выехать из Рима и уже быть в дороге».
Ось і все. Закінчилося римське щастя Миколи Гоголя. Не буде вже сердитих і веселих зморшок Колізея; ні синього неба в його вікнах; ні віслюків і скульпторів, які прогулюються вулицею Щасливою; ні «Тритона», що вивергає вгору воду; ні гопака коло палацу Берберіні; ні облитих маслом гарячих макаронів у «Фальконе»; ні диспутів у «Греко»; ні молитв у Сан-П’єтро… А лишаться в ці його останні шість років життя тільки спогади, немов далекі відблиски вогневиці серпневої ночі: «Никогда я не чувствовал себя так погруженным в такое спокойное блаженство. О, Рим, Рим! О, Италия! Чья рука вырвет меня отсюда? Что за небо! Что за дни! Лето – не лето, весна – не весна, но лучше и весны и лета, какие бывают в других углах мира. Что за воздух! Пью – не напьюсь, гляжу – не нагляжусь. В душе небо и рай… Никогда я не был так весел, так доволен жизнью».
У ці його останні роки Гоголь ніби носив у собі щось схоже на акумулятор, заряджений теплом і світлом Риму й Італії, і по крихітці, економно, їх витрачав. Тому й тепліло його серце від спогадів про щастя життя і творчості на вулиці Щасливій. Дещо підтримувала його душевні сили й рідна Україна, Василівка, ненька Марія Іванівна, сестри, які допомогли підготувати збірку українських пісень. Але заряд для нього, хворого і зануреного в морок містицизму, від старих дуплистих яблунь у Василівці, недоглянутої садиби, порослих бур’янами могил предків був невеликим. Лише рідна пісня на коротку мить осявала його душу.
...То було поступове умертвіння Гоголя. Вмирав він повільно у Москві, Санкт-Петербурзі, Калузі, в чужих маєтках і садибах. Але про цей сумний період у його житті, про ще й досі нерозпізнану й нерозгадану ні літераторами, ні філософами книгу «Вибрані місця із листування з друзями» напише вже інший автор. Я ж доторкнувся до його щастя, римського щастя Миколи Гоголя…