Вінки із лілій
Ми прибули до Канева, коли Національний Шевченківський заповідник відзначав круглу дату – 80-річчя створення. Музей на Чернечій горі побачили у риштуванні – стіни дали тріщини, бо гора неспокійна в геологічному відношенні. Директор заповідника Ігор Ліховий побідкався з цього приводу, вибачився, що доводиться обминати музейну споруду, і повів нас до Шевченкової світлиці.
Так зараз називається ця хатина на дві кімнати. Колись, у далекі часи, тут стояла приблизно така ж хата сторожа, який майже півстоліття доглядав і охороняв Шевченкове поховання. Другу половину своєї оселі, світлицю, віддав для облаштування першого Шевченкового музею – народного. Чимало людей приходили на Чернечу не з порожніми руками – хто приносив вишитого рушника, хто – картину, хто вінка – і нев’янучого. Канівські подвижники з числа тутешньої інтелігенції й вирішили зробити найцікавіші дарунки першими музейними експонатами.
На покутті можна побачити унікальну картину – Шевченко з німбом святого над головою. Під стіною майже сто років не в’яне вінок від московських МХАТівців, делегація яких побувала тут 1912 року. То кований вінок, а є й плетені – як круглі обереги.
Знаючі люди приносили й, бува, приносять до Тарасової могили вінки із тендітних білосніжних лілій. Звісно, вони довго не зберігаються, але дуже пам’ятні для тих, кому доводилося їх бачити на чернечій могилі поета.
Лілія – символ непорочності й чистоти. В українській прадавній традиції проводжали в останню путь з вінками, сплетених із лілій, молодих людей, які не були в шлюбі. А Тарас Григорович помер же парубком. Хоча й 47-річним, лисим, бородатим – та все ж…
Не дав Бог йому щастя бути взаємно коханим чоловіком, щасливим сім’янином. Не знайшов він і пари, хоча після заслання доволі активно прагнув того. А вимріював собі тихе щастя – жити в Україні, в біленькій хатинці, у вишневому садочку з молодою, любою дружиною – поет чи не все життя. У вірші ті мрії переливав. Але його біда, – чи то нерозсудливість чи зла доля на шляху до особистого щастя в тому, що як і в двадцять літ, у сорок п’ять він мріяв про молоду дружиноньку.
Нагадаю відомі любовні невдачі нашого великого мученика долі. У Нижньому Новгороді Тарас Григорович, як хлопчак, закохався в юну актрису Катюшу Піунову. Чомусь йому здалося, що це 16-літнє дівча здатне реалізувати його інтимні мрії. Що вона – саме та, хто зможе бути, ставши молодою дружиною, окрасою біленької хати і зеленого садка. Але Шевченка чекало жорстоке розчарування.
Важко навіть збагнути, чому людина, така мудра у свої сорок з половиною, з такою потужною пророчою потенцією могла так «спіткатися на жінках». Утім, по-людськи можна спробувати те зрозуміти. Він був постаттю досить знаною й популярною в столиці, в петербурзьких салонах і сім’ях на нього була мода. Його акцент і чудові малоросійські пісні додавали екзотики. До того ж Шевченко завжди був душею компанії, співав, як Орфей, зачаровуючи всіх довкола, а надто жінок. Вони ловили на льоту кожне його слово, дивилися закоханими очима, готові були впасти до його ніг. І поетові в такі щасливі миті здавалося, що ото вже і є надійні опори для того, аби легко прокласти містка до жіночого серця. Але проза життя нищить поезію. Вечірня зачудованість відступала перед вранішніми реаліями (ранок завжди мудріший). Замість учорашнього обожнюваного Орфея жінки бачили добряче підтоптаного, змореного життям чоловіка, майже старика, який пропонував пов’язати з ним життя. Тарас і такому собі знав ціну, а може, й особливо такому, але його юні пасії її не знали. Та, власне, й не могли знати. Та чому ж він не відав, що вони не могли того знати!
Дай серцю волю – заведе в неволю. І не тільки в неволю. Шевченка його сердечна необачність завела в країну гірких розчарувань, якої він не полишив до кінця своїх днів.
Катюша ж Піунова – не одне миловидне Тарасове розчарування. Ще більше потопталася по його заповітній мрії землячка, двадцятирічна Ликера Полусмакова. Все через ту вікову невідповідність, якою вперто нехтував Тарас.
Дивак, він настільки був упевнений: Ликера пригорнеться до його згорьованого серця, без вагань і без оглядки ввійде в його зболену душу, що всерйоз готувався до весілля. Майже щасливий, писав братові Варфоломію, аби той на весілля неодмінно прислав йому карасів, запечених по-канівськи. Так, як у Каневі, їх не готують ніде, а йому ж хочеться чимось особливим почастувати петербурзьких друзів. Та замість карасів отримав ляща: і Полусмакова відмовила Тарасу.
Не пригадую, що там було з Піуновою, а от Ликера поплатилася нещасливою долею за Тарасові сердечні муки. Її петербурзьке заміжжя було невдалим: чоловік пиячив. Вона покинула його, повернулася після смерті Шевченка в Україну. Очевидно, добряче каялася, збагнувши, ким зневажила на чужині. Багато часу (пережила поета більш як на п’ятдесят років) провела з Тарасом: бачили її тут, на Чернечій, біля його могили. Збирала милостиню, розповідаючи, що була його нареченою. Часом і дружиною називалася. Могла б (якби знала) примовляти ще й поетові слова «Моя ти люба! Мій ти друже! Не ймуть нам віри без хреста…» Вони присвячені їй. Померла 1917 року у богодільні, похована теж на канівській горі. Не на Чернечій.
Була в стражденному житті Тараса і жінка, яка по-справжньому, щиро, але безнадійно його кохала, але він чомусь не відповів їй взаємністю: чи не така молода, про яку мріяв? Це княгиня Рєпніна. Чому серцем бувають сліпі й люди великого розуму та щирої душі?!
Коли Шевченка ховали, у жалобній процесії йшли і дівчата, що несли вінки, сплетені із лілій. Ці квіти – ще й символ світлої печалі: смерть парубка чи дівчини означала, що у світі довіку залишиться знедоленою їхня друга половина…