Любив джміль конюшину…
Українські філологи з розряду романтиків вважають, що суфікси -іль, -ель, -иль тощо у питомих наших назвах птахів первісно означали «небо», «височінь». І те, що до компанії журавля, орла, сокола, бусла, щигля та інших пернатих потрапив джміль, свідчить про якусь особливу повагу наших предків до цієї суспільної комахи.
Садок наш, скільки його пам’ятаю, міг претендувати лише на англійський стиль. Не було тут клумб із розкішними трояндами, жоржинами, півоніями… Зате он там біля стежечки щороку випинався кущик звіробою, поряд – триколірна фіалка, м’ята кількох видів, любисток, ромашка – всього й не пригадаєш. Запримітив якось і конюшину, причому не дрібну білу, а велику, з синювато-рожевими квіточками. «Якщо є конюшина, – завважив тоді сусід, – отже, має бути і джміль. Без джмеля конюшина просто не може існувати. Лише він своїм хоботком висмоктує з неї нектар і водночас запилює».
Невдовзі переконався в сусідовій правоті. Ранньої весни – ще ні мух, ні бджіл, ні ос і близько не було, а «мохнатого», оспіваного Микитою Михалковим, «товстячка» я побачив на залитому квітневим сонечком підвіконні веранди. Тоді я ще не знав, що суспільні комахи, переважно дрібні й, на щастя, не дуже кусючі оси – справжній бич тутешніх дачних будиночків. Комахи з року в рік – коли масово, коли не дуже – селилися на горищах, у дерев’яних простінках. Був таким «поселенцем» у мене і джмелик. Але ж джмелину сім’ю не порівняти з осиною. «Ну, що ж, – думаю, – оце ти, сердешний, й обслуговуєш мою конюшинку. Лети собі з Богом!».
Що цікаво, в дитинстві джміль викликав чомусь куди більший страх, ніж бджола чи оса. Та якщо останні кусали і часом дуже болюче, то стати жертвою «мохнатого» особисто мені не доводилося.
Порівняно недавно повідав я на шпальтах «Вечірки» про своє маленьке відкриття – гарний куточок природи на Батиєвій горі. Коли в кінці липня ми з онучкою провідали отця Олександра і його заквітчане обійстя, посеред якого стоїть капличка Смоленської ікони Божої Матері, то нічим не були так вражені, як силою-силенною… джмелів. Останнім часом я взагалі рідко коли і рідко де бачу цю комаху. Та й мій, дачний «квартирант», на жаль, давно вже не потрапляє на очі. А тут... Конюшини на подвір’ї отця Олександра я не помітив. Зате біля самої каплички буйно розрослися садові ротики – декоративні родичі звичайного нашого польового льонка. От біля них переважно й гуділи вайлуваті на вигляд комахи-трудівники. У цих рослин родини ранникових квітки теж доволі складної форми, тож метеликам, осам, диким бджілкам та іншим опилювачам вони не «по зубах». І тільки джміль своїм хоботком бере з них нектар.
Не без суму дивився я на цей райський куточок, райський – не в останню чергу завдяки джмелям. Адже був у Києві, на Лук’янівці, яр, який так і звався: Чмелів. Може, походив він від прізвища дядька, який там жив, а може, й ні. Це нині стоїш і очей не можеш відвести від ротиків, над якими кружляють джмелі, а колись це було звичною картиною. Перестали трохи пихкати хімією заводи – з’явилися в садках хрущі, в ріках – раки… Дасть Бог – і джмелі повернуться…