Пасажир із майбутнього
Якби мені ще кілька тижнів тому хтось сказав, що моя історія з поверненням з Криму до Києва неодмінно зацікавила б фантастів, то, звісно, не повірив би. Однак кілька сумних годин, проведених мною між майбутнім та сьогоденням, реально свідчать – машина часу таки існує. І сліди її губляться десь на бульварі Шевченка.
Уявіть моє здивування, коли після спекотного дня, проведеного під щедрим кримським сонцем, я відчинив дверцята купе № 28 потяга «Сімферополь – Київ» з величезним бажанням якомога швидше вмоститися на своїй полиці, однак, на превеликий жаль, цього зробити не зміг. Усі місця були завчасно поділені між чотирма пасажирами. Попрохав одного з них звільнити моє законне місце. Однак збентежений, як і я, пасажир дістав зі своєї кишені свій квиток… на це саме місце. Судячи з усього, йому не дуже хотілося ділити одну полицю разом зі мною, тому з поглядом наполеонівського полководця заходився вивчати мій проїзний квиток.
– Послухайте, шановний, – з радістю вигукнув він. – А ви впевнені, що саме сьогодні маєте повертатися до Києва? За цифрами, вказаними на документі, ви маєте їхати… аж через місяць.
Такого повороту подій я аж ніяк не очікував, адже добре пам’ятаю слова касирки в центральних залізничних касах, яка попереджала мене, що саме 10 липня є крайнім терміном, коли я можу повернутися додому. А торгувати квитками на 11 липня не можуть, адже вони ще не надійшли для продажу… Але в руках я тримав квиток, за яким мав їхати саме в цьому потягу, саме в цьому вагоні, і саме на тому місці, але аж через місяць.
– І куди вам так поспішати? – з посмішкою переконували мене пасажири. – Погостюйте ще місяць на морі.
Я кинувся з’ясовувати ситуацію до провідника.
– Не переживай, – заспокоював він мене, – якось доїдемо.
Як потім з’ясувалося, їхати «якось» аж ніяк не зручно. Крім того, що від станції до станції доводилося бігати, ніби безквитквому «зайцю», з місця на місце, так ще й провідник, «добра душа», стягнув з мене до своєї кишені повну вартість квитка, запевнивши, що в Києві квиток я зможу здати. Щоправда, значно дешевше.
Проте я на нього не тримаю зла. Після Херсона, коли вільних місць вже не залишилося, близько опівночі, позіхаючи, він пробурмотів:
– Іди, прибульцю з майбутнього, спочинь на моєму місці, а я піду до іншого вагона…