Й одуд заспіває…

Є у Степана Руданського співомовка про москаля, що вкрав у баби полотно, і та кляне його на чому світ стоїть. Коли вже вичерпала молодиця весь арсенал прокльонів, а служивий лише посміхається та йде собі, вона вирішила застосувати останнє: «Богдай же ти зозуленьки більше не чував!»  «Пусть сєбє, – москаль міркує, – бабка паарьот: мєнє в матушкє Расєї й одуд закуйоть!»

Що ж це за птах такий – одуд? Невже так недобре співає, що й зозуля зі своїм одвічним «ку-ку» здається поряд з ним неабиякою вокалісткою?

Попри те, що нині і в садах, і в навколишніх лісопарках птаства явно побільшало (зупинка в Україні деяких промислових виборництв, зокрема й шкідливих, дала й позитивний ефект), одуда в Києві зустріти непросто. Цього досить великого (27-32 см) птаха – єдиного представника родини одудових, раз побачивши, ні з ким уже не сплутаєш. Пістряве забарвлення, довгий, загнутий донизу дзьоб… А голову одуда вінчає такий собі «чуб»-гребінець. Пташенята його вилуплюються кволими і безпорадними, тож одуд в’є гнізда у дуплах старих дерев, серед каміння, у щілинах закинутих будівель – одне слово, в надійних місцях. Зимує і справді безголосий красень в екваторіальній Африці і південній Азії.

…Того сонячного дня ми вирішили обстежити околиці села Рудики Обухівського району на Київщині. Наймали тут улітку хату, ловили рибу в Козинці, їздили на базар до Обухова, звідки поверталися з відрами дешевих фруктів та ягід… Райський куточок – та й годі. То ж вийшли з села і відразу наблизились до старого кладовища. Пам’ятаєте Гоголеву «Страшну помсту»? Отакі самі стояли старі від часу дерев’яні хрести, подекуди похилені, а подекуди й повалені. Давно вже тут нікого не ховали, і кладовище мало вигляд недоглянутого і занедбаного. І разом з тим щось привабливе і навіть мальовниче було в цьому мовчазному видовищі. Отут і з’явився він. Певне, з лісу, з яким межувало старе кладовище. Приземлився і розправив свого «чуба». У контексті тих дум, які навіяло нам споглядання трухлявих хрестів і розворочених могил, він здався нам душею одного з небіжчиків, що спочивали тут вічним сном не один уже рік… Одуд походжав настільки близько, що ми змогли його як слід роздивитись. Непоганий був початок екскурсії, яку ми затіяли.

А з приводу вокальних здібностей птаха. Ну що ж, не кожному дано. Та все ж до української класики одуд завдяки Степанові Руданському увійшов.