Краса добротою зросла
Свого часу до п’ятиріччя Чорнобильської катастрофи в Україні з ініціативи Міжнародного музею дитячого мистецтва, що в норвезькому Осло, влаштували творчий конкурс. Його тема: що варто робити, аби убезпечити життя на планеті. Із 400 робіт українських учасників – малюнків, віршів, оповідань, вишиванок – журі, до складу якого ввійшли представники Дитячого фонду України та Центру естетичного виховання Міністерства народної освіти тоді ще УРСР, відібрало 81 і надіслало до столиці Норвегії. Через деякий час надійшло радісне повідомлення: переможцями міжнародного конкурсу стали юні кияни Євгенія Калашнюк та Андрій Черненко. Про це повідомила «Вечірка».
Минуло 15 років. Як склалося життя юних художників? Що тепер малюють вони? Зали яких музеїв прикрашають їх твори?
Знайти переможців того конкурсу виявилося завданням не з легких. Художня студія, в якій вони відточували таланти, змінила назву і керівника. Студійці стали дорослими. Євгенія, напевне, змінила прізвище. А Андрій змінив навіть домашню адресу, але ми з ним таки зу-стрілися: знайшлася знайома сім’ї Черненків.
До редакції Андрій прийшов зі своїми картинами і… зі «шпаргалкою». Сказав, що дуже хвилюється: не кожного дня запрошують до редакції.
Андрій розповідав, диктофон запам’ятовував, а ми роздивлялися пейзажі, написані аквареллю.
…Мама розповіла мені якось, що я вже трирічним «малював» якісь карлючки. У п’ять років питання про моє майбутнє вже розглядалося цілком серйозно: треба вчитися. Тож я й потрапив «в руки» відомого педагога і художника Н.Осташинського. Скільки житиму, завжди пам’ятатиму, вчив нас Наум Йосипович не лише вдосконалювати свою художню майстерність, а ще й бути доброю людиною, розуміти, що «красі добротою зростати». В студії, на чільному місці, висів плакат: «Спочатку – людина, потім – художник». Робота, подана мною на той конкурс, про який писала «Вечірка», називалася «Забута дідова хатинка». Я дуже часто гостював у діда, любив стареньку хатку, покриту соломою. У малюнку намагався передати ту трагедію, яка спіткала багато українських і білоруських сіл після Чорнобиля. Довго думав, якою деталлю підкреслити осиротілість хати. Відчинені двері: адже ніхто не ввійде до хати, ніхто не причинить їх. Так і намалював. Можливо, це й сподобалося журі. Я гордий і щасливий з того, що мій малюнок зараз прикрашає Міжнародний музей дитячого мистецтва. Поїздку до Осло на вернісаж пам’ятаю дуже добре. В нашій групі було двоє переможців з України і п’ятеро з Білорусії. Зустрічали нас дуже тепло, привітно. Люди там відкриті, добрі. Осло – красиве, чисте місто. Мені навіть повітря там здалося іншим.
Через деякий нас запросили і до Ватикану. Але після повернення з Осло я поїхав у село. Мене не знайшли. А Женя їздила й потім багато розповідала.
Тепер, коли мені вже скоро тридцять, багато на що дивлюся по-іншому, зокрема, на даний мені Богом талант бачити красу і відтворювати її. Здається, Расул Гамзатов сказав, що його вірші – це його діти, і він з радістю надає їм життя й виряджає до людей, аби несли їм правду. Можливо, це занадто пафосно, але я також люблю свої роботи «пускати по світу» – люблю дарувати. Коли, завітавши до когось, бачу свою роботу, то відчуваю задоволення з того, що дарую людям радість. А мамі завжди шкода розлучатися з картинами: вона їх усі хотіла б зберегти у себе. Якби так, то мені не довелося б зараз думати, як влаштувати виставку своїх робіт, як їх зібрати.
Конкретніше займуся цим пізніше, після того, як напишу кандидатську дисертацію, яка також пов’язана з образотворчим мистецтвом.