Сто літ доброти
Днями в міському геріатричному пансіонаті було свято. Найстарішій мешканці Ганні Петруні виповнилося сто років. У ці дні іменинниця – скромна старенька жінка – опинилася в центрі уваги: її вітали односельці, керівництво закладу, рідня. Побували в гостях у столітньої українки і кореспонденти «Вечірки».
Біля входу до геріатричного пансіонату, що розмістився в затишному куточку святошинського лісу, ми зустріли двох мешканок.
– Ви до Ганни Яківни? Вона в нас сьогодні знаменита, мов міністр який, – сказала одна з них.
– І заслужила шану не менше від тих міністрів, – додала інша.– Все життя добро людям робила. Після війни була чужим дітям за рідну матір. У нас люди старі та немічні живуть. І хоч усі ми на років двадцять-п’ятнадцять молодші, Ганна Яківна нам приклад невтомності показує...
...Кімната на четвертому поверсі, в якій мешкає столітня жінка, не нагадує про старість. Тут чисто, свіжо і затишно. Всюди розкішні букети.
– Ганна Яківна завжди сама прибирає свою кімнату, – розповіла працівниця пансіонату. – А напередодні ювілею попросила, аби я прибрала. Готувалася зустрічати гостей. Дуже хвилювалася. Але все було добре.
Сама ювілярка, маленька худорлява бабуся, зустріла нас досить привітно.
– Ви тільки питайте голосніше, а то я вже трохи недочуваю, – попросила.
Зі свого довгого життя Ганна Петруня найбільше запам’ятала різні лихоліття.
– На своєму віку я пережила аж п’ять воєн. Надивилася на людське горе! До скону спогадів вистачить, – каже старенька.
Народилася Ганна Яківна в Києві, проживала на Подолі. На початку двадцятих почала навчатись у фельдшерському технікумі. Там познайомилася зі своїм чоловіком Андрієм Петрунею.
Чоловік вступив до медичного інституту і вивчився на хірурга-офтальмолога, а вона працювала в системі охорони материнства і дитинства.
Під час війни вся сім’я пішла на фронт. Ганна Яківна виносила поранених з поля бою, була й сама поранена. Єдиний син загинув у перші дні війни. Це була для матері найстрашніша втрата, тому вона і присвятила своє життя вихованню сиріт.
Після війни подружжя Петрунів поїхало працювати на Луганщину. Андрій Петруня став у тих краях знаменитим хірургом. Він успішно робив операції з пересадки роговиці ока. «Але хабарів ніколи не брав», – каже старенька. Ганна ж працювала в притулку для дітей-сиріт.
– Ті діти пізнали на своєму віку всі жахи війни, їхні батьки загинули, матері померли. Тому хотілося кожну дитину обігріти як рідну,– розповідає Ганна Яківна.– Та для нас, працівників притулку, і не існувало різниці між своїми дітьми і чужими. Бо всі тоді пережили спільне горе – війну. А щоб діти виростали хорошими людьми, виховувати їх треба тільки з добром у серці, з ласкою та любов’ю.
Десятки чужих дітей стали рідними для Ганни Петруні. А двох сиріток – братика і сестричку Римму та Віталика – Ганна Яківна та Андрій Йосипович вирішили всиновити. Ці діти стали носити прізвище Петруня.
Коли 1956 року Ганна Яківна овдовіла, то переїхала з дітьми до Києва. Сина й доньку поставила на ноги, вивчила. Та сьогодні вони й самі вже немолоді, розміняли по сьомому десятку літ, виростили власних дітей, мають онуків. Римма живе в Полтаві, Віталій переїхав до доньки в Севастополь. А Ганна Яківна тринадцять років тому вирішила жити в пансіонаті.
– Я не жалкую, що саме тут доживаю віку. Про нас добре піклуються, та й люди всі однакового віку, спільні інтереси. А в дітей свої проблеми, – каже вона. – Рідні мене не забувають, частенько провідують. А на мій ювілей зібралася вся родина – діти, внуки, правнуки і навіть праправнуки, аж двадцять п’ять осіб. Накрили великий стіл, прийшли сусіди, персонал. Бажали довгих років життя...
На запитання, в чому секрет її довголіття, Ганна Петруня відповіла, що ніколи не сиділа, склавши руки, весь час працювала. І сьогодні, навіть коли не дуже добре почувається, намагається знайти якусь справу. Вже багато десятиліть щодня встає на світанку, обливається холодною водою та робить зарядку на балконі будь-якої пори року. Сама себе обходить. До того ж понад шістдесят років дотримується дієти, не переїдає. «Під час війни я несла пораненого, важкенького таки чоловіка, то й підірвала шлунок», – каже вона. А взагалі до лікарів звертається нечасто, бо майже не хворіє. Щоправда, жалкує, що нині через слабкий зір не може читати, вишивати, дивитися телевізор.
А її подруги Ольга Кузьмівна та Броніслава Нарцисівна розповіли, що Ганна Яківна – жінка дуже спокійна, невибаглива, непримхлива, як це часто буває в старості.
– Вона на два десятки років старша від нас, а завжди пропонує свою допомогу, – кажуть вони.
– Щоб довго жити, секрет простий: робіть людям якнайбільше добра, – сказала наостанок сторічна жінка.